Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 25-31 грудня

Погода в Ковелі 25-31 грудня

26/12/2025 0

Четвер. Ясно. Температура: -4оС. Вітер північний помірний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: -6оС. Вітер західний помірно сильний.
П’ятниця. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -1оС. Вітер західний сильний.
В ніч на суботу. Хмарно. Температура: 0оС. Вітер північний помірний. 
Субота. Хмарно, по обіді – мокрий сніг. Температура: 0оС. Вітер північно-західний з переходом на західний помірно сильний.
В ніч на неділю. Хмарно, сніг з дощем. Температура: 0оС. Вітер північно-західний сильний.
Неділя. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: 10С. Вітер північно-західний сильний.  
В ніч на понеділок. Хмарно, мокрий сніг.  Температура: 0оС. Вітер північно-західний помірно сильний.
Понеділок. Хмарно. Температура: 1оС. Вітер північно-західний сильний.  
В ніч на вівторок. Хмарно.  Температура: -2оС. Вітер західний помірний.
Вівторок. Хмарно, мокрий сніг. Температура: 0оС. Вітер західний сильний. 
В ніч на середу. Хмарно. Температура: -1оС. Вітер північно-західний помірно сильний.
Середа. Хмарно, мокрий сніг. Температура: 0оС. Вітер північно-західний сильний.

Четвер. Ясно. Температура: -4оС. Вітер північний помірний.

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: -6оС. Вітер західний помірно сильний.

 

Повідомлення в номер

РЖКП №1 – підприємство соціально відповідальне

РЖКП №1 – підприємство соціально відповідальне

26/12/2025 0

Наближається до завершення 2025 рік. Він був і є надзвичайно складним для нас, українців. Триває російсько-українська війна, путінські війська продовжують нищити інфраструктуру країни, вбивати мирних людей, вести жорстокі бої на всіх ділянках фронту, який простягнувся на сотні кілометрів.
Нашим захисникам доводиться і непросто, і нелегко. Вони демонструють мужність і героїзм, захищаючи кожен метр рідної землі, ціною свого життя оплачують нашу майбутню Перемогу. В умовах воєнного стану з подвоєною енергією працюють більшість трудових колективів Ковельщини, девізом яких є гасло: "Все для фронту, все для Перемоги!".
В цьому строю – адміністрація, інженерно-технічні працівники, виробничий персонал ремонтного житлово-комунального підприємства №1. Тут розуміють: їх праця необхідна людям, які, незважаючи на війну, хочуть затишку, комфорту, належного обслуговування. Особливо це потрібно ветеранам війни і праці, учасникам бойових дій, сім'ям, які втратили рідних на фронті. 
Про те, що зроблено колективом РЖКП №1 впродовж 2025-го року, які позитивні зрушення сталися в його роботі останнім часом, сьогодні розповідає заступник начальника підприємства, депутат міської ради Ігор Пініс, якого ми попросили відповісти на декілька запитань.
l
– Ігоре Олексійовичу, в одному із своїх постів в мережі Фейсбук Ви написали, що у галузі управління будинками РЖКП №1 рейтинговими агенціями визнано як одну з найкращих компаній України. В чому "секрети" успіхів підприємства?
– Якщо сказати коротко, то “секрет” простий: ми перебудували свою роботу відповідно до вимог населення, яке обслуговуємо. А "зона" нашої відповідальності чималенька – 195 багатоповерхових будинків у Ковелі. Саме нам їх мешканці довірили процес управління, що передбачає вміння вчасно бачити проблеми, які виникають, та ефективну роботу з вирішення цих проблем. 
Одна з них – ремонтні роботи, які необхідно виконати, адже частина житлового фонду дещо застаріла, вимагає значного поліпшення. І хоч ми не можемо зарадити всім, хто цього потребує, в міру своїх сил та можливостей намагаємося допомогти ковельчанам.
– У своєму профілі в мережі Фейсбук Ви постійно подаєте інформацію про роботу, виконану колективом РЖКП №1 впродовж року, що минає. Думаю, така інформація потрібна людям, адже не всі знають чим займається підприємство, за які гроші проводить ремонти, де знаходить резерви для задоволення запитів ковельчан.
– Я вважаю, що відкритість і гласність дуже важливі в діяльності будь-якого підприємства чи установи. Чесність, правдивість, неупереджена інформація допомагають у формуванні світогляду людини, яка хоче знати реальний стан справ, бачити перспективу.
Саме виходячи з цього, я, наприклад, нещодавно повідомив про те, що ми провели ряд капітальних ремонтів у майже 100 багатоповерхівках,  "закріплених" за нами. Це – і ремонт сходів, і цоколів будинків, і коминів, і дахів, і заміна частини холодних водогонів, жолобів водостоку та освітлення в місцях загального користування, тощо.
Такі роботи впродовж року виконані в будинках на бульварі Лесі Українки, вулицях Відродження, Володимирській, Володимира Кияна, Грушевського, Валерія Гонти, Косачів та інших. Щоправда, на деяких об'єктах роботи здійснені, як ми кажемо, частково. Чому? Бо кожен будинок, як і кожна родина, образно кажучи, живуть за рахунок свого "бюджету".
Що маю на увазі? У зв'язку з важким фінансовим становищем, яке склалося останнім часом, в багатьох мешканців тих чи інших будинків елементарно не вистачає коштів на ремонти. Причина? Інфляція, яка "з'їдає" гроші. Вартість матеріалів виросла в рази. Наприклад,  рулон  руберойду належної якості здорожчав удвічі. Те ж саме стосується цегли, лісоматеріалів, фарб і т. д., і т. п. Але ж ремонти робити вкрай необхідно. 
У таких випадках ми пропонуємо власникам квартир вихід: ви купуєте матеріали, а ми виконуємо ремонт. Саме так було у будинку на вулиці Незалежності, 23. Парапет зруйнований по всьому будинку, труби водопостачання аварійні, покрівля тече. В першу чергу, ремонтуємо труби, покрівлю, східці.
Загальний кошторис – 120 тисяч гривень. Парапет сюди аж ніяк не "вписується", а треба. Тоді домовляємося з власниками: вони купують необхідні матеріали, а ми виконуємо роботи. Адже наше підприємство, як кажуть, соціально відповідальне, в біді залишити людей не маємо морального права. Зрештою, наша мета – не тільки отримати прибуток, а й забезпечити комфорт для ковельчан, які таким чином стають нашими діловими партнерами. 
Ще приклад. У мешканців будинку по вулиці Грушевського, 92-А   річний "бюджет" на ремонт – близько 2,5 тисяч гривень. Багато за такі гроші не зробиш. Але й залишити людей напризволяще не можемо. Використавши всі можливі резерви, виконали тут робіт більше як на 16 тисяч гривень. Завдяки чому? 
Залучили кошти із міської Програми в сумі більше 6 тисяч гривень. Тобто виконали  роботи власним коштом із придбаних матеріалів на 10 тисяч гривень. Це у 4 рази більше, аніж сплатили співвласники будинку за рік. При цьому дрібні ремонти продовжували  робити теж.
– Виходить, підприємство працює собі на збиток? Хіба подібне можливе?
– Так. Ми не залишаємо мешканців із зруйнованими коминами та іншими проблемами напризволяще. Грошей ніколи багато не буває, а жити якось треба. Адміністрація підприємства у зв'язку з цим впровадила в життя дієвий механізм "самофінансування", який дозволяє поліпшувати життя ковельчан, використовуючи сучасні матеріали і технології у будинках із мінімальним "бюджетом".
Так, мешканці маленького будинку по вулиці Геологів, 2 для ремонту на рік мали всього 3,3 тисячі гривень. Як кажуть, крапля в морі. Навіть якщо б люди вирішили розробити кошторис на проведення якогось ремонту, то заплатили б проєктанту більше, аніж їх річний "бюджет".
Знову на допомогу прийшло РЖКП №1, яке виготовляє кошторис для будинків у відповідному управлінні міськвиконкому безкоштовно. Самі готуємо документи і забезпечуємо їх супровід при проходженні комісії в міській раді. Та й робіт здійснюємо на більші суми, аніж передбачає кошторис. Як результат, навіть при "малому" бюджеті будинку і "малому", образно кажучи, гранті від міської ради (всього 1,6 тисячі гривень), замінили освітлення  на Геологів, 2 на сучасне, економічно  вигідніше. "Малі" кроки, які роблять життя ковельчан кращим.
– Як підсумок нашої розмови, можна зробити висновок, що Ви задоволені результатами 2025-го року?
– Задоволений не тільки я, а, в першу чергу, члени трудового колективу, його адміністрація на чолі з керівником Віктором Солов'янчуком. Без усякого перебільшення скажу: виконано справді величезний обсяг робіт. Це – тисячі метрів замінених труб, тисячі квадратних метрів покрівель, десятки "козирків" та східців. І вартість цих робіт вимірюється мільйонами гривень.
Можна з упевненістю сказати, що на кожну сплачену на ремонт будинків його мешканцями гривню ми залучили ще таку саму суму коштів завдяки Програмі співфінансування з міським бюджетом. Плюс до того – залучені  кошти безпосередньо від підприємства. 
– Наша розмова відбувається напередодні зимових свят – Різдва Христового і Нового року. Що б Ви хотіли побажати читачам газети, всім мешканцям Ковельщини?
– Найперше – переможного миру в Україні, яка стікає кров'ю її захисників. Воїнам ЗСУ, яким допомагає наш колектив, – мужності, стійкості, віри в неминучу Перемогу над ворогом. Нехай збуваються у кожного всі мрії та задуми, а Господь подарує мирне, щасливе майбутнє!
– Дякую за розмову і співпрацю з редакцією газети "Вісті Ковельщини". Миру і добра Вам та колективу РЖКП №1!
Розмову вела 
Аліна РОМАНЮК.
l
На світлинах: трудові будні працівників РЖКП №1.
Фото з архіву підприємства. 

Наближається до завершення 2025 рік. Він був і є надзвичайно складним для нас, українців. Триває російсько-українська війна, путінські війська продовжують нищити інфраструктуру країни, вбивати мирних людей, вести жорстокі бої на всіх ділянках фронту, який простягнувся на сотні кілометрів.

Нашим захисникам доводиться і непросто, і нелегко. Вони демонструють мужність і героїзм, захищаючи кожен метр рідної землі, ціною свого життя оплачують нашу майбутню Перемогу. В умовах воєнного стану з подвоєною енергією працюють більшість трудових колективів Ковельщини, девізом яких є гасло: "Все для фронту, все для Перемоги!".

Благодійність

Ісус зі Старої Вижівки боронить Україну

Ісус зі Старої Вижівки боронить Україну

26/12/2025 0

Побратими Ісуса-Назарія Коржова, який у війську з 18 років, сумно жартують: "На Землі все так погано, що сам Ісус прийшов в армію служити".
Про цього молодого відважного земляка старовижівчан не один раз говорила вся Україна. Передусім через його ім'я. Коли батьки на знак вдячності Богу за подарованого первістка вирішили дати йому таке ім'я, у РАГСІ спершу відмовилися записувати немовля Ісусом. Але коли подивилися у словник імен, то там воно значилося як єврейське, маловживане. 
Так у Старій Вижівці з'явився Ісус Коржов. Згодом хлопця запрошували на телепередачі, "Хочу і буду", "Без табу" Ольги Герасим'юк.
На службу в армію пішов у 18 років
Після закінчення дев'ятого класу хлопець вирішив навчатися у Старовижівському професійному ліцеї на кухаря-кондитера, однак по закінченню круто змінив своє життя – пішов служити в армію, хоча міг спокійно виїхати за кордон працювати. Це був 2017 рік, на Донбасі тривала антитерористична операція. Йому було лише вісімнадцять років і щоб потрапити до війська, треба було укласти контракт, на який мали дати згоду батьки.
– Ми йому казали: "Просто, синку, прислухайся до свого серця, що в тебе є на серці". Він днів два, напевно, мовчав, а потім прийшов і каже: "Я вирішив іти воювати на Схід, я йду на контракт. Дайте мені добро, підтвердьте, бо треба підписати заяву, що батьки дають згоду". І він пішов з 18-ти років у десантно-штормові війська, розвідку, – пригадує мама Лариса Коржова.
В інтерв'ю на офіційній сторінці 24-ої ОМБР імені короля Данила Ісус-Назарій розповів про свій бойовий шлях. Спершу була 80-та десантно-штурмова бригада, з якою пройшов хрещення вогнем у гарячих боях на Донбасі. Успіхи бійця у сутичках з окупантами помітило командування та запропонувало йому іти вчитися на офіцера. Одеську військову академію він закінчив уже під час повномасштабного вторгнення. З курсантської аудиторії відразу потрапив на фронт – тепер уже у складі 24-ої ОМБР ім. короля Данила командиром розвідувальної роти. 
Воював під Лиманом, Торським, Кремінною, за переправу в Білогорівці, під Бахмутом та на Херсонщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького.
– Сказали нам наступати вздовж Дніпра, проламати 30 кілометрів. Але як? Ми тут все вивчили: тут така лінія оборони, танки, резерви. До останнього думали, що нас на смерть відправляють. І ось ранок. "Вперед!" – і ми вклинюємося у передній край першими, потім наступний батальйон і ще один… По нас працюють ланцети, артилерія – летіло все. А ми проламили передній край і мали лише одного "трьохсотого". Пройшли 30 кілометрів на самому характері! 
Це виглядало потужно. Коли відбили ворожі позиції, я зайшов туди, а там просто замки збудовані з дерева і землі, окопи в повний ріст, бліндажі, через кожні 20 метрів крупнокаліберні кулемети, дороги заміновані. Це взяти було нереально, а ми залетіли просто на фарті. 
Росіяни тікали хто куди, переодягалися, кидали своїх "двохсотих" і "трьохсотих", – пригадує Ісус-Назарій. 
Воює, щоб зберегти майбутнє країни
Другим його ім'ям – Назарій – часто послуговуються його побратими, які через релігійні переконання уникають кликати Ісусом. Тобто став Ісусом із Назарету. За дивним збігом обставин, разом із Коржовим служив боєць із позивним “Преподобний”. Ось такі святі оборонці відстоюють незалежність України.
– Я  розумію, що це моя земля. Переживаю за своїх рідних. Мусимо воювати, аби зберегти своє майбутнє, – каже наш земляк.
(Закінчення 
на 5-й стор.).

Побратими Ісуса-Назарія Коржова, який у війську з 18 років, сумно жартують: "На Землі все так погано, що сам Ісус прийшов в армію служити".

Про цього молодого відважного земляка старовижівчан не один раз говорила вся Україна. Передусім через його ім'я. Коли батьки на знак вдячності Богу за подарованого первістка вирішили дати йому таке ім'я, у РАГСІ спершу відмовилися записувати немовля Ісусом. Але коли подивилися у словник імен, то там воно значилося як єврейське, маловживане. 

Повідомлення в номер

Позивний “Вітер”

Позивний “Вітер”

26/12/2025 0

Мамо люба, глянь, як сяють
Ясно зорі золоті!
Кажуть люди: то не зорі –
Сяють душі то святі.
Кажуть: хто у нас на світі
Вік свій праведно прожив,
Хто умів людей любити,
Зла ніколи не робив, – 
Бог того послав на небо
Ясно зіркою сіять…
  Борис Грінченко "Зорі".
Віктор Ярославович Кулик: за станом душі – Українець, для котрого Батьківщина була понад усе; за покликом – Воїн-Захисник; за переконаннями – Праведник, який збирав небесні скарби на землі; за принципами моралі – люблячий син, брат, батько, чоловік; за професією – інженер, зварювальник вищої категорії; за характером  – "Вітер", що став навіки позивним для нього…
А в загальному він був Людиною з великої букви. Завжди усміхнений, привітний, готовий прийти на поміч в любу хвилину.
Народився Віктор Кулик 5 липня 1991 року в місті Ковелі Волинської області.
Після декретної відпустки його мама, Галина Миколаївна, провідниця поїздів далекого сполучення, була змушена вийти на роботу в пасажирське депо Ковель. На той час вона була єдиною годувальницею в сім'ї.
З цього періоду розпочалася життєва ореля маленького Віктора. Генетично споріднений з матір'ю, хлопчик сумував за нею, інколи вередував, чим викликав велике невдоволення батька, який не справлявся з роллю молодого татуся.
У п'ятирічному віці Віті довелося пережити розлучення батьків. Галина Миколаївна з маленьким сином переїхали жити в село Крижівку Рожищенського району, де мешкала Вітіна бабуся.
На деякий час хлопчина опинився у "жіночому царстві". Крім мами, його огорнули своєю любов'ю бабуся і дві тітки – мамині сестри. Хлопчик рано усвідомив чоловічу роль господаря в сім'ї. Живність в дворі ходила під його командами, гвіздки забивалися за призначенням в потрібному місці, в саду й на городі Віктор був незамінимим помічником.
Розрадою у вільний час для нього були іграшкові автомобілі і ключі, привезені матусею з поїздок. Бо не дивлячись на фінансові труднощі, Галина Миколаївна намагалася порадувати сина гостинцями, про які він мріяв. До автомобільної техніки у хлопця була непереборна тяга з раннього дитинства.
В часи маминої відсутності хлопчик печалився за нею. Намагався завжди зустріти матусю на зупинці, коли вона приїжджала з рейсу. Не раз бувало, переживаючи за дитину, бабуся назирці вирушала за малим онуком. Проте Віктор наполегливо відстоював своє чоловіче право бути самостійним. 
Йому так хороше було йти вдвох з мамою, польовою дорогою, обмінюючись враженнями від прожитих в розлуці днів. І не тільки… Бо краса крижівських виднокраїв і розмаїття лугових трав і квітів суголосно відгукувалися у їхніх душах. Можливо, саме в такі моменти, у маленькому сердечку підлітка формувалася велика любов до рідного краю. 
Ця любов протягом всього короткого життя буде кликати Віктора в Крижівку; до обріїв, де поле в поцілунку стрічається з блакитним небом; до річечки Крижви, береги якої вкриті шовковистими травами у вкрапленнях незабудок; до рідного обійстя з барвистими мальвами… Цей край стане для Віктора місцем сили, де на нього завжди будуть чекати, втішатися його успіхами, радіти допомозі  – тітки і бабуся, у котрої він був найстаршим і найулюбленішим онуком…
l
…Життєва гойдалка завжди була плинною. Після закінчення першого класу Віктор з матір'ю переїхали в Люблинець під Ковелем, де винайняли квартиру ближче до маминої роботи.
В другому і третьому класах Віктор навчався в Люблинецькій школі. В четвертий клас пішов у Ковельську школу №8 І-ІІІ ступенів. Наука хлопчині давалася легко. В колективі він швидко адаптувався і вмів налагоджувати хороші стосунки з товаришами. З повагою ставився до вчителів і старших учнів. Віктор скрізь був "своїм". Тому на шкільних батьківських зборах Галина Миколаївна ніколи не чула нарікань на поведінку сина. За успішність його завжди ставили в приклад іншим.
У коловороті снігів і весен промайнуло сімнадцять літ. В 2008 році юнак отримав атестат про повну загальну середню освіту. Постало питання: "Куди іти далі?".
 Матері хотілося, щоб син отримав дуже престижну на той час спеціальність – машиніста поїзда. Та у Віктора були свої плани. Через рік він закінчив з “відзнакою” Ковельський професійний ліцей, здобувши професію електрогазозварника. За наполегливою рекомендацією майстра групи, котрий запримітив у юнака неабиякі здібності до навчання, Віктор поступає у Державний вищий навчальний заклад "Нововолинський електромеханічний коледж" і вже в 2012 році здобуває кваліфікацію техніка-електрика і отримує диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю "Монтаж і експлуатація електроустаткування підприємств і цивільних споруд". Паралельно з навчанням у коледжі, Віктор здобував освіту заочно в Приазовському державному технічному університеті в місті Маріуполі на факультеті прикладної механіки (автоматизація та механізація процесів зварювання).
В період навчання цілеспрямований юнак виявив бажання пройти строкову службу в армії. Після оформлення академвідпустки Віктор служив в окремому Президентському полку імені Богдана Хмельницького.
Зачином до цієї служби  була військова підготовка в одному з найпрестижніших  навчальних центрів України. При відборі на службу в Президентський полк враховувалися найдрібніші дані як фізичного, так і розумового потенціалу курсантів. Ходили чутки, що юнаків з неповних сімей в елітний полк брати  не будуть. Після відбору, на другий день, Віктор зателефонував матері: "Мене відібрали в полк при Генеральному штабі ЗСУ…". На материне радісно-занепокоєне запитання "Як відібрали?", Віктор відповів: "Першим відібрали. Сказали, що по розуму…".
l
З нагоди звільнення з лав ЗСУ, Віктору Кулику була вручена Грамота "За сумлінну службу, зразкове виконання військового обов'язку, бездоганну дисципліну, відповідальність та ініціативність…" і винесена пропозиція залишитися служити в армії. Віктор, не роздумуючи, відповів: "Не можу. Вдома мене чекають". У нього в душі завжди було непереборне бажання допомогти матері, облегшити її долю. Адже вона самотужки виростила його з сестрою. Юнак цінував материнську жертовність, любив її беззавітно і відчував себе зобов'язаним перед нею. 
Осіннім вечором в листопаді 2010 року він постукав у вікно рідного дому.
Радість родини була безмежною. Додому повернувся змужнілий господар, котрий відразу взявся до роботи. Протягом року було перекрито хату, замінено старі вікна, добудовано веранду… В бабусиному домі також щось підбивалося, латалося, замінювалося на нові конструкції.
Робота ладилася: співав рубанок, дзвеніла коса, линула у надвечір'ї родинна пісня. І… Віктор наполегливо продовжував навчання, розпочате до служби в армії. Як кажуть в народі: "Була б охота, заладиться всяка робота…".
Отримані дипломи, – як доказ цієї мудрості.
Невдовзі юнак зустрів свою долю… Одружився в 2015 році. Через рік дружина Оксана подарувала йому сина Артема. Віктор виявився напрочуд хорошим чоловіком і батьком. Сім'я завжди для нього була на першому місці. 
Проте в огромі любові половина його почуттів незмінно належала матері і сестричці Даринці.
Дбаючи про свою родину, Віктор намагався багато працювати, щоб фінансово забезпечити своїх рідних. Влаштувався на роботу в приватну фірму, де займався ремонтом великогабаритної техніки. Цінували Віктора в колективі за "золоті руки", акуратність і безвідмовність у виконанні замовлень, за спокійний і врівноважений характер, за готовність прийти на допомогу товаришам в любу хвилину.
Перед повномасштабним вторгненням ворога на рідну землю Віктор працював "далекобійником". Війна застала чоловіка в Харкові. Летіли шахеди і падали бомби на багатомільйонне українське місто… 
Роботодавець кричав у трубку: "Шукай загрузку!". А довкруж обрушувалися конструкції будинків, летіли уламки скла та покрівлі. Тут уже було не до пошуків товару. Віктор виїжджав з міста з однією думкою: "Врятувати нову великогабаритну вантажівку", яка коштувала шалені гроші.
По дорозі, біля Києва, де точилися запеклі бої, його автомобіль кидало декілька разів з такою силою, що, здавалося, він розлетиться на друзки.
Виснажений і знесилений важкою дорогою, в ніч на 25 лютого 2022 року він постукав у вікно рідного дому. Чайкою припала мати до синових грудей після його слів: "Мамо, я іду на війну"… Плакала, просила не спішити… і розуміла, що не спинити сина в оцю важку для країни годину.
25 лютого Віктор прийшов в поліцейський відділок, звідти – у військовий комісаріат… Скрізь бурлило людське море. Чоловіки намагалися якнайшвидше потрапити на фронт. Кожен думав, що саме його участь в обороні рідної землі покладе кінець війні… Віктор серед цього гурту не був винятком…
До вечора він уже був зарахований в 100-ту окрему механізовану бригаду територіальної оборони.
l
З цього моменту розпочався його бойовий шлях. Для рідних – нестерпна розлука і очікування вістей. Для матері – безсонні ночі  і волонтерська діяльність… Воєнні дороги Віктора Кулика проляжуть крізь найгарячіші точки війни у складі легендарної "Сталевої Сотки". Його будні будуть наповнені боями і жахіттями "на нулю", тяжкою працею по відновленню військової техніки у прифронтовій зоні. Здобуті знання будуть народжувати сотні проєктів з удосконалення військової техніки, її модернізації для того, щоб розбити ненависного ворога і зберегти життя своїх побратимів.
Віктора будуть шанувати брати по зброї, поважати командири і самовіддано любити рідні та друзі, котрі залишилися на волинській землі. 
Найболючішим очікуванням буде заповнене материнське серце Галини Миколаївни, котра поряд зі своєю трудовою діяльністю, буде активно вирішувати сотні питань громадськості як депутат міської ради, організовувати волонтерські збори, опікуватися їх відправкою на фронт. Істинна мати патріотичного сина, Галина Миколаївна відправиться на Лиманський напрямок, щоб відслідкувати доставку за призначенням дорогоцінного автомобіля-рефрижератора, купленого за кошти територіальної громади… 
Їдучи фронтовими дорогами, вона побачить розруху на Сході України, тисячі розбитих автомобілів, спалені дотла соняхи і пшениці на родючих колись полях. В дорозі її буде невідступно переслідувати думка про хоча б короткочасне побачення з сином…
Жахливим болем відгукнуться синові слова у її серці: "Мамо, чому Ви тут?! Негайно повертайтеся додому! Тут ходить смерть на кожному кроці…".
l
То яким же він був люблячий син, чоловік, батько, брат і Воїн Світла – Віктор Кулик?
Український красень, фізично розвинутий, підтягнутий, за характером спокійний, врівноважений. Він був дуже надійним, людяним, мав загострене почуття справедливості. За своїм фахом мав відмінні теоретичні і практичні навики, був спеціалістом найвищої категорії у сфері автоматизації та механізації процесів зварювання. Віктор Кулик – був універсальним фахівцем по діагностиці й ремонту автомобілів…
Командир відділення ремонтно-відновлювального батальйону Віктор Ярославович Кулик загинув 19 грудня 2024 року в районі міста Краматорськ Донецької області разом зі своїми побратимами під час влучення 250-ти кілограмової авіабомби в ремонтний ангар.
Закінчиться війна… Минатимуть зими і весни на рідній землі, падатимуть літні сріблясті дощі й кружлятиме листя в осінніх карнавалах. І неодмінно у цьому круговороті буде фантастично кружляти "Вітер", який повертатиметься із парадизу, щоб нагадувати нам про "золоту зорю" Віктора Кулика.
Валентина Клюнтер,
членкиня Національної 
спілки краєзнавців України.

Мамо люба, глянь, як сяють

Ясно зорі золоті!

Кажуть люди: то не зорі –

Сяють душі то святі.

Кажуть: хто у нас на світі

Вік свій праведно прожив,

Хто умів людей любити,

Зла ніколи не робив, – 

Бог того послав на небо

Ясно зіркою сіять…

  Борис Грінченко "Зорі".

Віктор Ярославович Кулик: за станом душі – Українець, для котрого Батьківщина була понад усе; за покликом – Воїн-Захисник; за переконаннями – Праведник, який збирав небесні скарби на землі; за принципами моралі – люблячий син, брат, батько, чоловік; за професією – інженер, зварювальник вищої категорії; за характером  – "Вітер", що став навіки позивним для нього…

Повідомлення в номер

Найближчі родичі – сусіди

Найближчі родичі – сусіди

26/12/2025 0

(Продовження. 
Початок у номері за
18 грудня  2025 року).
Спочатку про наше нове сусідство. Жили Головії у квартирі №12 три роки. Ігор часто їздив на заробітки, щоб поповнювати сімейний бюджет. А ми з Людою й Артемчиком здружилися так, як і хотілося. Коли малого запитували: "З ким ти живеш?", він відповідав охоче:
– З мамою, з татом, Овеною Іванівною і з дядею Васею.
Незнайомі, котрі із ним отак знайомилися, часто вдавалися за поясненням до мами чи тата. А я завжди казала:
– Слава Богу, що хоч на старість послав нам дочку, зятя і внука…
Ці молоді сусіди справді стали для нас надійною опорою в нелегкому житті двох пенсіонерів. Через три роки вони перебралися у нову квартиру (через дорогу від нашого будинку), але і зараз завжди готові прийти на допомогу одні одним. Отак і ділимо всі радощі й печалі вже 22 роки. Було всього і на їхньому шляху, і в нашій долі. Та ми завжди, як могли, підтримували нашу дружбу.
У 2012 році помер мій чоловік і його мати. Я залишилася сама. Та не відчуваю себе одинокою. Бо в складних житейських ситуаціях є до кого звернутися і за порадою, і по допомогу. Хай благословить Господь доброту і повагу моїх сусідів до мене: і Дудок, і Головіїв. 
Зараз у квартирі №12 живе Наталія Зінюк зі своєю сім'єю. Про них буде розповідь далі. 
А поки що хочу повернутися до розповіді про найменшого сусіда – хлопчика Артемка. Було особливо цікаво спостерігати, як він ріс, розвивався, з якою любов'ю хилився до нас, чужих йому старих людей. І взагалі він змалечку був цікавим співрозмовником. Я писала про нього вірші. Ось один із них:
Артемко і Котик
Котик воду п'є з калюжі,
Артемкові – небайдуже:
Він до Котика підходить,
Річ таку із ним заводить:
– Не пий, Котику, водички,
Не погань свого язичка,
Бо вода така брудна,
Що не видно навіть дна.
А як будеш її пити,
Захворієш стоматитом,
Будуть мазати тоді
Рот зеленкою тобі.
Це був дійсний факт. Хлопчик повертався з мамою із дитячого садочка. Побачив, що кіт п'є воду брудну із калюжі, й почав повчати тваринку так, як його навчала мама. Тоді ми від душі раділи, що малюк так запам'ятав мамину науку. Ще в дошкільному віці він знав усі реклами, які часто повторювалися по телевізору. Любив співати під музику разом зі мною. Ганяли з ним м'яча по підлозі. 
Вчила його дитячих віршиків про пори року, про квіти. Дуже швидко все схоплював. Хитрував, коли не хотів йти в дитсадок, придумував різні причини або випрошував у тата щось йому купити. Це було так кумедно, що в мене знову з'явився вірш "Хитрий синочок". Коли мамі треба було щось нагадати татові, щоб не забути, вона казала малому: "Я тобі щось скажу, але не кажи про це татові, бо це буде наша таємниця. Добре?". Малий твердо обіцяв: "Добре, не скажу…". Але варто було Ігорю з'явитися у дверях, як він біг до нього і на ходу розкривав їхню з мамою "таємницю". 
Коли Артем пішов до школи, то йому було важко звикнути до того, щоб сісти вдома за уроки. Тоді він видав мамі свою пропозицію:
– Знаєш, мамо, я після занять зі школи піду до Олени Іванівни, в неї поїм і сяду з нею уроки вчити, бо вдома мені самому скучно… Поки ви з татом з роботи прийдете, я вже все вивчу. І не будете мене сварити…
Але за роботу свою тут, у мене, він не поспішав братися, намагався якось мене заговорити. Мені було смішно. Маючи 15-річний досвід роботи у школі, я знала, як зацікавити дитину. І всім нам було добре. Артем поступово привчався до того, що раніше треба всі завдання виконати, а тоді можна й поговорити, погратися.
Ми з чоловіком дуже любили свого маленького друга. І він віддавав нам свою любов. Їздив "верхи" на своєму "дяді Васі", грався, як рівний з рівною зі мною. І дуже плакав, коли прощалися з Василем, який лежав у домовині. 
Так сталося, що рано померли його бабуся Люба і бабуся Галя. Проводжаючи в останню дорогу мамину маму, хлопчина підійшов до мене. Я прихилила його до себе. Він, витираючи сльози, тихо сказав:
– Вже ви в мене, Олено Іванівно, одна бабуся зосталися. 
Я ще міцніше притулила його до себе:
– Ну що ж, внучку, так і будемо з тобою, як бабуся з онучком, жити…
Та так і не назвав більше ніколи мене бабусею. Але, ставши дорослим, коли приїжджає зі Львова додому, забігає мене провідати. Обійме, поцілує… І це найвища нагорода для мене за наше добросусідство. Дякую тобі, онучку. Дякую вам, Ігорю і Людо, що виростили і виховали такого сина своїми люблячими серцями. Дякую Богові, що ви в мене є!
Олена ЧАБАН,
член Національної спілки журналістів України.
l
На фото: Ігор Головій (справа) та його син Артем з подружжям Чабанів.
Фото з сімейного архіву.

(Продовження. Початок у номері за18 грудня  2025 року).

Спочатку про наше нове сусідство. Жили Головії у квартирі №12 три роки. Ігор часто їздив на заробітки, щоб поповнювати сімейний бюджет. А ми з Людою й Артемчиком здружилися так, як і хотілося. Коли малого запитували: "З ким ти живеш?", він відповідав охоче:

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").