Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 18 – 24 серпня

Погода в Ковелі 18 – 24 серпня

18/08/2022 0

Погода в Ковелі  
18 – 24 серпня

Погода в Ковелі   18 – 24 серпня

Четвер. Ясно. Температура: 29оС.  Вітер північно-східний слабкий.
В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  19оС. Вітер  східний слабкий.
П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 30оС.  Вітер  південно-східний помірний.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер південно-східний помірний.
Субота. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 30оС. Вітер південно-західний помірно сильний.  
В ніч на неділю. Хмарно,  дощ. Температура: 18оС.  Вітер північно-західний  помірний. 
 


Повідомлення в номер

"Мені вони уже не друзі..."

"Мені вони уже не друзі..."

"Мені вони уже не друзі..."

У неї забрали майже все, але не змогли відібрати найцінніше: життя. Життя її найрідніших людей – сина й чоловіка, її власне життя…
Ще якихось півроку тому Тетяна БЕРЕЖНА з м. Сєвєродонецька Луганської області мала все, що потрібно людині для щастя. А їй для цього не треба було багато, а, виявляється, що так багато: щаслива сім'я, затишний дім, улюблена робота. Тепер цього немає, лише надія на те, що коли не в рідному місті, то в іншому, українському, після довгожданої Перемоги житиме з сім’єю під мирним небом.
– 24 лютого я була вихідна. Мені зателефонував син, який мешкає в м. Ірпіні на Київщині, сказав, що місто почали бомбити, – пригадує той страшний день Тетяна Борисівна. – Я не повірила, бо, думала, якщо буде війна, то в нас, на Сході. Я усвідомлювала, що війна можлива, але навіть і в думці не мала, що вона почнеться з центру України. 
…Приблизно об 11-й годині почула несхожий на перестрілку вибух, – занурилась у спогади жінка. – Виявилося, бомбили місцевий аеропорт. Але насправді тоді дуже боялася за сина, який на другий-третій день нападу розказував жахливі речі, що в них у той момент вже відбувалися. Водночас у  нас тоді іще було відносно "тихо".
Пані Тетяна працювала медсестрою в інфекційному відділенні місцевої лікарні. Своїй справі була віддана до кінця. В буквальному сенсі.
– 1 березня була моя зміна. Чоловік відвозив на роботу (тоді вже наше місто постійно обстрілювали з "Градів"), – продовжує Тетяна Борисівна. – В районі лікарні, де я працювала, до цього часу вибухів не було. В нас на території було спокійно й затишно. Вийдеш на вулицю: весна, сонечко пригріває, пташки цвірінчать. Яка там війна? Аж не вірилося, що зовсім поряд коїться жахіття. І те жахіття наближалося… Обстрілювати почали близько одинадцятої години, дуже сильно обстрілювати: повилітали вікна й двері. Хворих швиденько без зволікань проводили в підвал. Але пацієнти, які були підключені до апарату ШВЛ під час лікування covid-19 (адже це було ковідне відділення), спустити в укриття було неможливо… 
Повернення додому було страхітливе: дорогою бачила, як сильно від обстрілів постраждало місто – я не впізнавала рідні вулиці, зокрема, й район, де мешкали. 
– Довго переховувалися? – запитую у жінки, "вириваючи" на мить її зі спогадів.
– Виїхати з Сєвєродонецька відразу важко було. Тому ховалися в підвалі. Він був зовсім непристосований, кругом сиро та затхло. Ми інколи заходили додому – тоді ще були газ і вода. Світла не стало 3 березня, адже обстріляли електропідстанцію. Їжею ми запаслися. Магазини працювали, але туди теж небезпечно було ходити, тому що стрілянина не припинялася. В підвалі просиділи п’ять діб. Ми весь цей час сподівалися, що відбудуться якісь переговори, і війна закінчиться. Наші надії не виправдалися. 
Тоді ми почали думати, як можна евакуюватися. Їздив лише один потяг з іншого міста, у нас не було залізничного сполучення. Виїхали зі знайомими. 
Доля привела нас на Волинь. В цей чудовий гостинний край. Деякий час жили в с. Тагачині, що в Турійському районі. Я ніколи не забуду людей, які там живуть, які нас так безумовно приймали. Добрі, щедрі, безкорисливі, відкриті…
Тітка Галя й дядько Вова, тітка Аня, Неля і всі, всі, всі, з ким мені там пощастило зустрітися. Ви чудові люди, неймовірні. Дякую вам безмежно за ваші серця!
– Яким було життя до цього?
– …Я всім серцем ненавиджу загарбників. У нас все було: затишна домівка, хороша сім’я, улюблена робота, захоплення. Я дуже люблю своє місто, воно комфортне й красиве, де все таке рідне, своє. І в одну мить ми все це втратили.
Місто розбудовувалося, розвивалося, багато коштів вкладалося в його інфраструктуру. Тепер усе зруйновано. Можливо, ці всі кошти треба було вкладати в інше: в укріплення кордону, наприклад? – міркує жінка й відразу ж продовжує:
– Не знаю, чи доведеться повернутися… Ні, не руїни лякають, а те, з ким доведеться там жити. Але я оптимістка, тому чекаю того дня.
– Родина, друзі, знайомі… Що відомо про тих, хто залишився вдома?
– З моїх друзів в Сєвєродонецьку не залишилося нікого. А хто залишився – це уже не друзі… Дуже боляче, коли ти знаєш людину, спілкуєшся з нею, відчуваєш до неї якісь емоції, а потім виявляється, що вона дотримується і відстоює думку, яку не можуть мати українці, люди, котрі живуть на українській землі. Кажуть, що кожен може мати власне переконання, але, живучи в Україні, вони не мають права так думати, як вони думають. Мені б дуже хотілося, щоб вони відчули те, що відчувала я, коли була присутня на вшануванні загиблого бійця у Ковелі, що відчуваю щодня, хвилюючись за сина, який сьогодні в Ірпіні у лавах тероборони. Неймовірний біль й, водночас, неймовірну гордість. 
– Справді, сильні емоції. На жаль, супроводжуються вони й сильним стресом, переживанням. Як з цим справляєтеся?
– Самотужки… Ні, не правда, є з ким розділити свої душевні болі, – відразу виправилася моя співрозмовниця. – Маю друзів у волонтерському центрі в Ковелі. 
– Ви волонтерите?
– Я просто намагаюся бути хоч чимось сьогодні корисною, допомагати нашим хлопцям на фронті. Плетемо сітки, "кікімори", а дрібна моторика рук, в свою чергу, сприяє покращенню психологічного стану, це заспокоює. 
– Про що Ви зараз мрієте?
– Як і всі українці – про мир… Ні, не так. Щоб війна закінчилася, щоби ми швидше перемогли. Щоб відбувся суд над росією. Бо не можна залишити безкарним тирана, який вбивав безневинних дітей та жінок, калічив людські тіла і долі.
А ще маю надію на те, що все-таки повернуся додому.  Я сподіваюся і вірю в це.
Розмовляла Вікторія ЗІНЧУК.
У неї забрали майже все, але не змогли відібрати найцінніше: життя. Життя її найрідніших людей – сина й чоловіка, її власне життя…
Ще якихось півроку тому Тетяна БЕРЕЖНА з м. Сєвєродонецька Луганської області мала все, що потрібно людині для щастя. А їй для цього не треба було багато, а, виявляється, що так багато: щаслива сім'я, затишний дім, улюблена робота. Тепер цього немає, лише надія на те, що коли не в рідному місті, то в іншому, українському, після довгожданої Перемоги житиме з сім’єю під мирним небом.
 


Повідомлення в номер

Тільки правда переможе війну

Тільки правда переможе війну

Тільки  правда переможе  війну

Ніколи, ніколи не стане 
Вкраїна рабою російських катів!
Хвилюється Чорне море. Купає в неспокійних хвилях українські ілюзії. Деренчить блудне: «Путін – ху…ло», «Руский корабль йди на (…)». Дніпро сивочолий закриває вуха – боїться слухати. Він знає, що легковажити словами та діями в смертоносній війні шкідливо і навіть злочинно.
До 24 лютого владці та експерти-радники заколисували українців словами:  «Війни не буде». «путін не посміє. А якщо, то хай начувається – ми дамо рішучу відсіч».  В результаті  такої переможної ейфорії зрадники (хто вони, країна не знає) розмінували підходи з Криму до Херсона. «Заходьте, воріженьки. Хліб-сіль вам!». 
Прикро, гірко, злочинно. Не менш підступно була організована атака рашистів із Півночі на Київ. А за злочинні махінації з фінансування оборонпрому хтось покаявся чи був покараний? Де там! Ті всі експерти-радники і сьогодні підкидають нові заспокійливі меседжі. Мовляв, росія знесилена, рашистська армія деморалізована, а ракет на нас випущено більше половини. Тож спіть спокійно – ми переможемо.
А реальна картина – пекло війни. У великих і малих містах Півдня, Сходу й Півночі будівлі розтрощені на щебінку  й уламки. В парках і скверах вирви в п’ятиповерховий будинок. І щоранку  о 9.00  год. слухає сивочолий Славутич і вся Україна, як  вистукує метроном пам’яті Хвилину мовчання на вшанування загиблих батьків, дочок і синів, багато з яких  загинуло через нашу легковажність та надмірну ейфорію. 
l
Хвилюється Чорне море. Гойдалки ейфорії вже над хвилями злітають і свідомість  нашу ще більше заколихують: «путін хворий на рак»; «росія на порозі дефолту», «оборонпром рашистів не зможе  випускати ракети і танки через брак сучасних деталей» тощо. І разом з тим,  ефір насичений інформацією, яка зброя і в якій кількості надходить в Україну з-за кордону, які частини ЗСУ і де ведуть бойові дії. Розвідка ворога відпочиває!  
А реалії широкомасштабної бойні ХХІ століття набагато складніші. Нас чекає довготривала виснажлива війна. За п’ять місяців її ми втратили 50-відсотків ВВП. Сучасного озброєння, накопиченого з часів Радянського Союзу, в рашистів в рази більше, ніж у нас. Чи врівноважить ленд-ліз цей паритет, сказати важко. Власних ресурсів для ведення війни у нас не вистачає, а в росії їх – на декілька років.
Це не песимістичне залякування, а  застереження, нехай і  — суб’єктивне. 
А ще маємо враховувати морально-психологічні аспекти війни. Відомо, що 80 відсотків росіян, задурманені рашистською пропагандою, підтримують  путінську агресію. При цьому значна частина населення Сходу, Півдня України – під впливом тієї ж брехні, має проросійські настрої. 
Рашисти ще задовго до початку агресивного вторгнення вербували слабкодухих українців в агенти ФСБ. Вони є і в нас на Заході. До прикладу, такі зрадники, виявлені у Луцьку і Львові, завдали значної шкоди нашим ЗСУ. 
l
З погляду на вищесказане, мій  шановний читачу, запитай сам себе, чи допоможе нам перемогти ворога пропагандистська ейфорія? Звичайно, що ні. Вона розслабляє і не заспокоює, а навпаки – народжує недовіру. 
Правда і тільки правда, нехай гірка, спонукає відкритими очима дивитись на реальний  стан справ, шукати гуртом вихід. Зрештою, не ілюзії формують бойовий дух, а реальна правда. Сьогодні той дух відчуває весь демократичний світ, а правду – бачить.
Маємо визнати, що титанічні зусилля Президента Володимира Зеленського мають успіх завдяки інформаційній правді, донесеній до країн світу, і саме це дозволяє успішно боротись проти рашистів.
Я – дитина, напівсирота минулої війни. Я на собі відчув повоєнні бідність, голод, холод і розруху. На нас чекають не менші випробування. На відбудову підуть не  місяці, а роки. Маємо бути до цього готові, а не плескати в долоні, що  після війни заживемо весело й щасливо. Найголовніша лікувальна реабілітація – це праця і реальна правда. 
Протистояння рашистської росії і Заходу не втихомирюється. Україна в цьому двобої – заручниця. Хто нас «викупить»: Бог? Захід? росія? Покаже час.
В ЗМІ розкручується сценарій розподілу України за схемою «Північна-Південна Корея». Дехто віддає Захід України… Польщі.
Я вірю, що рано чи пізно ослаблена росія піде в небуття, як колись Римська чи Османська Імперії. Наш вектор – це твердий  поступ до Європи, до демократії і Незалежності. Я вірю, я переконаний, що жити чесно, по-європейськи, гідно, без корупції ми таки навчимося. За місце під Сонцем мусимо боротися до  кінця. 
Пройде час, і Чорне море у своїх хвилях скупає правду про реальне щасливе й мирне  буття українців.  І всміхнеться сивочолий Дніпро. 
А ми стоїмо.
І стояти будемо!
l
Червона заграва – диявольські
 танці…
Невже  ж бо кінець, ця фатальна
 ніч?
Враже, неправда – б’ються
 спартанці,
Вічність віншує останнюю мить.
Нас хоче зламати імперія клята,
А ми стоїмо! Воля – цінність свята.
Герої! Герої! Безсмертна атака,
Щоб  сонцем всміхались дитячі
 вуста.
Не днями – століттями складаєм
 присягу 
Найвищу: на крові клянемось тобі.
Звитягою й  вірою втамовуєм
 спрагу,
Дух свій гартуєм в смертельній
 борні.
Месії, пророки і маги – провидиці,
Хто мир навіщує у нашому домі:
Коли кара Господня впаде 
на ординців?
Не стихають над краєм 
блискавки-громи.
Понад тисячу років – 
Україні-Державі,
А спокій лиш сниться – палає
 земля.
Над небокраєм встає Сонце у славі,
То доля всміхається   – моя і твоя.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Ніколи, ніколи не стане 
Вкраїна рабою російських катів!
Хвилюється Чорне море. Купає в неспокійних хвилях українські ілюзії. Деренчить блудне: «Путін – ху…ло», «Руский корабль йди на (…)». Дніпро сивочолий закриває вуха – боїться слухати. Він знає, що легковажити словами та діями в смертоносній війні шкідливо і навіть злочинно.
 


Повідомлення в номер

Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"

Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"

Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"

Яке це диво – українська пісня! І яку власну силу таїть вона в собі! Це голос душі народу, вияв його працелюбності, втілення його історії, мрій і прагнень. Сила така нездоланна й безсмертна, як і наш народ та наша мила і рідна Україна.
Минає час, змінюються суспільні настрої,  світ здригається від  війни, яка  зухвало увірвалась на українську землю, а пісня жива,  додає снаги, а нині –настільки торкається найтонших струн сердець  кожного, що її неможливо слухати без сліз і особливого трепету.
Сьогодні наша розповідь  – про  Галину Тарасову, дивовижну жінку, ковельчанку, солістку Народного аматорського ансамблю народної музики "Награш" (керівник Віталій Зіньчук),  котра значну частину свого життя присвятила пісні, творчості та музиці. Пані Галина наділена Божим даром  – зачаровувати своїм співом кожного, хто почує її голос, настільки він сильний, красивий та заворожуючий. Здається,  що в  просторі розчиняються мелодії, напоєні пахощами яблуневого цвіту, гордовитих акацій, гіркотою нічних фіалок та нескінченних бузків.
l
– Пані Галино, кожна людина на Землі має своє призначення, свою власну історію. Ви  поєднали життя із піснею, не розлучаєтесь із нею в хвилинки радості і смутку. Розкажіть, як усе починалося?  Пам'ятаєте свою першу пісню, перші виступи?
– Так. Потяг до творчості, до прекрасного успадкувала  від бабусі Варвари Мойсеївни, яка мала гарний голос. Ще зовсім маленьким дівчам, коли тільки-но  починала  робити перші кроки, підхоплювала мелодії пісень. У п'ять  років уже пробувала себе в ролі артистки (посміхається – авт.).  Мене ставили на стільчик,  і я старанно співала. Мій перший   музичний твір –"Стоїть гора високая".  
Згодом стала співати інші пісні. Навчалася у СШ № 3 ім. Лесі Українки, опановувала мистецтво гри на скрипці в  музичній  школі, яка нині має назву "Ковельська школа мистецтв".
Доля склалась так, що прийшла  в свою рідну музичну школу. Мене з радістю зустрів мій колишній вчитель і наставник Михайло Тлумак, якому згодом присвоїли високе звання "Заслужений працівник культури України".
"Галюню,  –  так трепетно він мене  називав. – Я ж думав, що ти будеш скрипалькою, а ти  в нас – артистка", – пригадує Галина Тарасова слова свого викладача.
До останніх днів свого життя Михайло Григорович  тепло  ставився до мене, усім казав, що я його перша випускниця. Щойно його смичок торкався  скрипки,  як "оживало" усе довкола.  Дуже пишаюся тим, що мала такого наставника і колегу. 
Коли прийшла у музичну школу, "Награш" ще був інструментальним колективом, а згодом був удостоєний звання  Народного  аматорського  ансамблю  народної музики. Багато років працювала разом з  Володимиром Михалевичем. Це був дуже талановитий музикант, з Божою іскрою у серці.  Ми усі його пам'ятатимемо доти, доки битимуться наші серця. 
Якщо повернутися до нашої розмови, то можу сказати, що з часом "Награш" набував ще більшої  популярності. Ансамбль – лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів. 
 Коли все починалося, це були сімейні вечори  – "Вечір вальсу", "Різдвяні зустрічі". Пізніше – стали гастролювати містами України та за кордоном: Нідерланди, Греція, Туреччина,  Польща, Німеччина, Італія…  
Ось погляньте на світлину – це ми після виступу в Палаці "Україна".  
 Це був перший виступ у столиці.  Ми сподобалися глядачам, тому нас знову запросили у Київ, де ми виступали на одній сцені з Волинським народним хором. 
У 1991 році "Награш" гастролював в Італії. Колектив запросили  на аудієнцію до Папи Римського Івана Павла ІІ. У величезній залі було багато  глядачів  з різних країн світу. Кожна делегація презентувала власний  музичний твір. Ми виконували  легендарну "Червону калину". 
Цьогоріч "Награш"  відзначає  свій півстолітній ювілей з часу створення. Майже увесь цей час його незмінним керівником є Віталій Зіньчук. За плечима нашого керівника – багато років  натхненної роботи у Ковельській школі мистецтв. Неможливо уявити наш  творчий колектив  без "золотого" тенора Ковельщини,  нині начальника управління культури, молоді, спорту та туризму  міськвиконкому Андрія Мигулі.
Кожен виступ наших музикантів  чистий, як вранішня роса і зрілий, як саме життя. Про кожного з учасників "Награшу" можна сказати багато теплих  і щирих слів, кожного ціную, поважаю, люблю.  У репертуарі "Награшу" – надзвичайно яскрава палітра музичних творів. Нещодавно за участю  ансамблю відбувся благодійний концерт з нагоди ювілейного "дня народження", який передбачав підтримку наших ЗСУ. Це – найменше, що ми можемо зробити для наших захисників тут, у тилу, адже завдяки мужнім і сміливим хлопцям  можемо прокидатися вранці, жити і молитися за нашу неньку-Україну. 
– Яка Ваша найулюбленіша пісня?
– Не можу обрати кращу –  усі улюблені. Я всі пісні співаю із задоволенням, адже співаю їх серцем і для людей. Маю такий характер: те, що не подобається – не роблю, те, що не подобається – не кажу, те, що не подобається – не співаю, як би хто зі мною не сперечався. Можу співати як альтом, так і сопрано. 
Був певний момент, що не могла співати, адже для кожної свідомої людини війна не могла не відобразитися на почуттях та емоціях. Ми вивчили пісню "Біля тополі" – вона зараз дуже популярна. Щойно чула перші акорди, як сльози виступали на обличчі, перехоплювало дух, настільки пісня зворушлива і правдива. Ми проживаємо кожне слово, кожен рядочок, коли виконуємо її.
 Радію, що Михайло Хома, Заслужений артист України, народний улюбленець "Дзідзьо", відродив на високому рівні пісню "Стоїть гора високая".  Я  розчулилася, не могла нічого робити, коли почула музичний твір у виконанні артиста. Нарешті! Піднято таку пісню – душевну, життєву, зворушливу. Я  надіюсь, що теж візьму у репертуар цю композицію. Свою пісенну творчість  мрію завершити саме  цією піснею.
– Пані Галино,  кажуть, що  людина народжується із зернятком у руці. Іскорка таланту схована при народженні в душі кожної людини.  Ваш онук Михайло Тарасов –  продовжує славні традиції  родини. Він – музикант-акордеоніст, учасник та переможець Всеукраїнських та міжнародних конкурсів.  І хоч ще зовсім юний, але став частиною ансамблю "Награш".
– Так. Для мене Михайло – зміст мого життя. Весь свій час присвячую його науці, розвитку його таланту, манерам, сценічному образу. Ніхто не знав, що в мого онука виявиться такий Божий дар. Він дуже наполегливий  і старанний хлопець, нещодавно закінчив Ковельську школу мистецтв. В "Награші" грає на тамбурині  та акордеоні. 
Кажуть, що музичний дар передається не з покоління в покоління, а через покоління. Дідусь Михайла був талановитим музикантом, баяністом, "клавішником". Мабуть, усе найкраще передалося і Михайлу. Не зважаючи на досить молодий вік (він ще тільки перейшов у дев'ятий клас), уже здобув  чотири Гран-прі на міжнародних фестивалях і конкурсах, як виконавець на акордеоні. Михайло цьогоріч тільки закінчив Ковельську школу мистецтв. Але уже давно старанно готується до вступу у Волинський фаховий коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського.
– Пані Галино, в чому секрет Вашої молодості  і краси?
– Мабуть, в мистецтві, в тому, що я співаю, а співаю разом з молоддю. Іноді чую про себе: "Та вона в нас народна артистка". Але я ніколи не прагнула до слави, бо не обов'язково мати звання, аби приносити радість людям, а найвища нагорода – повага і вдячність людей.
– Вірите в  нашу Перемогу? 
– Не тільки вірю, а впевнена у ній. Треба вірити, надіятися і молитися.  
Пані Світлано, дякую Вам за зустріч і  душевну розмову, дякую редакції "Вістей Ковельщини" на чолі із Миколою Вельмою (до речі, колишнім моїм однокласником) за можливість поділитися думками, напрацюваннями, спогадами. Вдячна кожному учаснику ансамблю "Награш" за небайдужість, за спільну справу, яку робимо разом, за відкриті серця, за те, що вдається у  такий складний час дарувати людям надію.
Хочу завершити словами гарної  пісні: "Є на світі моя країна, де червона цвіте калина…". Слава Україні! Слава Героям України! Впевнена: Перемога скоро! 
Розмову вела
 Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів, Народний аматорський ансамбль народної музики “Награш”, Галина ТАРАСОВА з онуком Михайлом;   "Награш" під час благодійного концерту у Ковелі (2022 р.); солістка ансамблю разом з керівником Віталієм ЗІНЬЧУКОМ  після виступу в Палаці "Україна" (2009 р.).
Фото з домашнього архіву та  інтернет-сайту “Волинські новини”.
Яке це диво – українська пісня! І яку власну силу таїть вона в собі! Це голос душі народу, вияв його працелюбності, втілення його історії, мрій і прагнень. Сила така нездоланна й безсмертна, як і наш народ та наша мила і рідна Україна.
Минає час, змінюються суспільні настрої,  світ здригається від  війни, яка  зухвало увірвалась на українську землю, а пісня жива,  додає снаги, а нині –настільки торкається найтонших струн сердець  кожного, що її неможливо слухати без сліз і особливого трепету.
 


Повідомлення в номер

Про що пишуть Інтернет-сайти

Про що пишуть Інтернет-сайти

18/08/2022 0

Про що пишуть Інтернет-сайти?

Кафе відкрили переселенці
Віднедавна у Нововолинську працюють три кав'ярні, що відкрили переселенці.
Про це у фейсбуці повідомив мер міста Борис Карпус.
"Нововолинськ комфортне місто для релокованого бізнесу та втілення нових ідей. За час війни жителі Києва, Ірпеня та Одеси відкрили три кав'ярні. У них можна посмакувати гарячими напоями, з'їсти ароматну випічку, розважитися з дітьми та послухати відомих українських виконавців", – пише міський голова.
Папуга "поснідав" діамантами
Нещодавно в Таїланді восьмимісячний папуга виду сонячної аратингу на прізвисько Фрості заліз у хазяйську скриньку з коштовностями. Птаха привабило сяйво каміння в інкрустованому діамантами намисті, тому Фрості вирішив з'їсти їх на сніданок.
До полудня папуга ослаб і почав відмовлятися від їжі. Господиня відвезла Фрості до ветеринарної клініки, де йому зробили рентген.
На подив, ветеринари виявили в шлунку птахи маленькі, схожі на намистини об'єкти і відправили пацієнта на екстрену операцію. Фрості ввели загальний наркоз та розкрили його крихітний шлунок, щоб видалити сторонні об'єкти. Операція зайняла понад дві години.
Вилучені зі шлунка птиці діаманти лікарі повернули господині.
Доктор Кунтіта Павінасакорн повідомив, що кожен із 21 діаманта був вагою близько 0,2 карата. "Цих птахів приваблюють блискучі речі. Ми часто стикаємося з подібними ситуаціями, але цей випадок особливий, тому що папуга з'їла дуже багато діамантів", – наголосив він.
Ограновані діаманти через свою гостру форму завдавали птахові болю. "Вони могли б зашкодити внутрішнім органам птиці, якби господиня не привезла її до нас", – зазначив ветеринар.
"УНІАН".
В лотерею виграв джекпот
У США чоловік, який купив лотерейний квиток Mega Millions на заправці в передмісті Чикаго, виграв $1,337 млрд.
Джекпот є третім за величиною лотерейним призом в США, зазначає видання Associated Press.
Чоловік отримає всю суму, якщо погодиться на щорічні фіксовані виплати. Таким чином він отримає повну суму виграшу через 29 років.
Зібрала  Світлана ЛЯШУК.
Кафе відкрили переселенці
Віднедавна у Нововолинську працюють три кав'ярні, що відкрили переселенці.
Про це у фейсбуці повідомив мер міста Борис Карпус.
"Нововолинськ комфортне місто для релокованого бізнесу та втілення нових ідей. За час війни жителі Києва, Ірпеня та Одеси відкрили три кав'ярні. У них можна посмакувати гарячими напоями, з'їсти ароматну випічку, розважитися з дітьми та послухати відомих українських виконавців", – пише міський голова.
 


З неопублікованого

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").