Повідомлення в номер

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

21/06/2018 0

З гарним настроєм зустрічають День молоді, який в Україні відзначатимемо у неділю, випускники Тойкутської ЗОШ І-ІІІ ступенів Наталія та Анастасія ХомічІ, Софія Бархаба, Оксана Грицюк, Ніна Ілюшик, Тарас Мельник, Павло Галаша та Богдана Котік. Впродовж  усіх років  навчання в стінах рідної школи учні демонстрували хорошу успішність, були активними учасниками різноманітних конкурсів та змагань, призерами й переможцями предметних олімпіад. 
На знімку вони — разом із класним керівником Іриною Ілюшик, своєю першою вчителькою Оленою Смидюк та викладачем початкових класів школи Марією Хоміч.
Нині позаду залишилися шкільні будні, уроки, оцінки, а попереду в юних — ціле життя, серйозні рішення, нові знайомства і вибір майбутньої діяльності. Від кроку в дорослий світ відділяє лише один вечір — випускний.  Це і нагода попрощатися з дитинством, зі шкільними роками, друзями, педагогами, і теплі спогади, які залишаться назавжди. 
Тож побажаймо їм успіхів на відповідальному і нелегкому шляху в доросле життя! Адже вони — надія і гордість України! Саме від них залежить наше щасливе завтра!
Галина ЦЮРА.
Фото 
Мирослава ДАНИЛЮКА.
З гарним настроєм зустрічають День молоді, який в Україні відзначатимемо у неділю, випускники Тойкутської ЗОШ І-ІІІ ступенів Наталія та Анастасія ХОМІЧІ, Софія БАРХАБА, Оксана ГРИЦЮКк, Ніна ІЛЮШИК, Тарас МЕЛЬНИК, Павло ГАЛАША та Богдана КОТІК. Впродовж  усіх років  навчання в стінах рідної школи учні демонстрували хорошу успішність, були активними учасниками різноманітних конкурсів та змагань, призерами й переможцями предметних олімпіад. 
На знімку вони — разом із класним керівником Іриною ІЛЮШИК, своєю першою вчителькою Оленою СМИДЮК та викладачем початкових класів школи Марією ХОМІЧ.


Репортаж

З любов'ю і повагою до читачів

З любов'ю і повагою до читачів

21/06/2018 0

З любов'ю і повагою до читачів

Дні газети, які практикує редакція "Вістей Ковельщини",- це завжди цікаво і відповідально. Адже журналіст стає віч-на-віч з тими, хто крокує з газетою по життю. Поруч з  ними завжди є опоненти, які своє рідне (не тільки газету) бачать через сірі, затуманені скельця окулярів. І до перших, і до других газетярі, а разом з ними зв'язківці, намагаються ставитися по-християнськи, з любов'ю, розумінням і повагою.
У п'ятницю, 15 червня ц. р., у день зустрічі працівників редакції з читачами просторий зал Центру поштового зв'язку № 4 у Ковелі не був надто переповнений. Об'єктивно так мало бути, адже – літо, відпустки, дачі, ягоди… Прибули найвірніші друзі "Вістей".
Кожен передплатник отримав сувенір. Ті, що передплачують видання ще  з далеких часів "Прапорця", отримали подвійний приз-сувенір.
Не обійшлося і без представника когорти      незадоволених, який кинув репліку: "Що це за призи такі - якийсь горох, майонез…".  
Йому, з вигляду добротно забезпеченому, важко пояснити, що суть дарунка не  в ціні, а у своєрідній подяці за дружбу з газетою.     Сьогодні популярністю серед пенсіонерів села і міста є лотерея. Приходь, заявляй себе другом газети – отримаєш дарунок і душевну подяку від журналістської родини через газету.
На передплатному "капітанському" містку – красуня від Бога Людмила Шиманська, інспектор відділу передплати. Вона мудро каже: "Не треба обезцінювати дарунок, дивлячись на його ціну. Комусь – чай, іншому –                                                                                                                                                            горох. Сьогодні увага до людини дорожча за гроші, яких бракує у всіх. Коли хтось нас пригощає чашкою чаю, ми ж не кажемо, що це дешево, а від душі дякуємо. 
Додам від себе. В минулому році, в цій дружній "грі", я отримала пакет з крупою. Та  крупа посмакувала моєму вірному  пухнастому другу-собачці. Цілий місяць ми обоє були задоволені (сміється). А якщо серйозно – газета цікава, жива і її не порівняєш з жодним інтернет-сайтом. Тут немає ані брехні, ані бруду".
– А Ви що любите читати? – запитую в О. Погінець.
– Повірте, читаю все – до останньої сторінки. Газета у нашім домі вже понад 30 років. Добре, що політики небагато. А то як розпочнуться вибори…
– А я люблю читати нариси про долі людські, – долучається до розмови Ольга Носкова.
Як це часто буває,  представники чоловічої "гвардії" ініціюють розмову про недосконалу, антинародну політику державців, про недолугі реформи. І про те, що все важче й важче стає виживати. Останнє – це одна з головних причин, чому не повністю заповнений зал поштового відділення. Армія передплатників регіональних і місцевих газет, а з ними й "центральних", на жаль, зменшується.
Щирий друг "Вістей Ковельщини" Лариса Філіпчук – начальник Центру  поштового зв'язку № 4 говорить:
– Повірте, нас так само хвилює стан передплати. Це ж і наші прибутки. Перед Днем газети ми через листонош надсилали запрошення передплатникам взяти участь в цій акції.
Буває, почуєш, що пошта безпідставно підняла ціну на свої послуги. Ми знаємо, що це не вихід, адже такі  непопулярні кроки  робляться заради виживання "Укрпошти". Впевнена, що люди нас зрозуміють. Запорука успіху – це взаєморозуміння та дружна співпраця.
Справді, підняття цін на товар чи послугу - вимушений захід. Але, шановний читачу, загляньмо в кошторис затрат на виготовлення газети. Тут і збір матеріалів (з усіх-усюд), і їх творче оформлення, і редагування, і друкування (на дорогому папері), і, нарешті, доставка до нашої домівки. Пороздумуй, і ти усвідомиш, що ціна ця – мінімальна, як і мінімальна зарплата тих, хто старається, щоб місцеве видання виходило вчасно і було цікавим.
Редакційна журналістська родина "Вістей Ковельщини" робить все можливе, щоб у кожній ковельській сім'ї на столі була свіжа, екологічно чиста, духовна "їжа". Бо ж як без цього жити в цьому світі?
Будьмо разом завжди і в усьому. Передплачуймо і читаймо "Вісті Ковельщини" – газету для нас і про нас!
Любомир ФІАЛКО.
НА ЗНІМКАХ: під час Дня газети "Вісті Ковельщини" у центральному відділення зв'язку "Ковель-8".
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Дні газети, які практикує редакція "Вістей Ковельщини",- це завжди цікаво і відповідально. Адже журналіст стає віч-на-віч з тими, хто крокує з газетою по життю. Поруч з  ними завжди є опоненти, які своє рідне (не тільки газету) бачать через сірі, затуманені скельця окулярів. І до перших, і до других газетярі, а разом з ними зв'язківці, намагаються ставитися по-християнськи, з любов'ю, розумінням і повагою.
У п'ятницю, 15 червня ц. р., у день зустрічі працівників редакції з читачами просторий зал Центру поштового зв'язку № 4 у Ковелі не був надто переповнений. Об'єктивно так мало бути, адже – літо, відпустки, дачі, ягоди… Прибули найвірніші друзі "Вістей".
Любомир ФІАЛКО.


Репортаж

І впаде сльозинка на чужу землю

І впаде сльозинка на чужу землю

21/06/2018 0

І впаде сльозинка на чужу землю…

Нещодавно до центральної районної бібліотеки надійшов лист Юр. Хвалюша з проханням посприяти у перекладі українською з російської кілька віршів сестри Галини Хвалюш-Кравець із збірки "Таємниця кохання" і, в міру можливості, як дарунок до її 60-річного ювілею, видрукувати  поезії у газеті "Вісті Ковельщини".
Одночасно було запропоновано до друку нарис пані Галини "Чужа сторона" про долю наших земляків, репресованих у повоєнні роки і насильно вивезених до Колими та Сибіру.
Рід Хвалюшів походить із квітучого села Городища Ковельського району. Село славиться такими видатними особистостями, як Ніна Бай, Степан Скоклюк, Костянтин Дудинець, Олександр Миронюк та ін. Сьогодні, мов від вранішньої зорі, промениться талант Галини Хвалюш. Вона – поетеса, перекладач, словесник, авторка декількох книг.
Друкувалася в журналі "Київ", газетах "Сільські вісті", "Успенська вежа", "Волинська газета", "Досвітня зоря". Довгий час працювала директором школи. І ось сьогодні весняною ластівкою із далекої Кемеровської області (Росія) прилетіла до нас із звісткою, що живе у ній Україна, Волинь і рідне село.
Брат поетеси Юр. Хвалюш пише: "Знав я Степана Скоклюка. Царство йому небесне. Він би радо посприяв…".
Лист не залишився поза увагою. До перекладу поезій охоче долучився поет, член НСЖУ та НСКУ Анатолій Семенюк. Ось що він пише: "Поезія Галини Хвалюш непроста. Вона наповнена глибоким філософським змістом. У ній ви знайдете барвисту гаму почуттів, відчуєте тонку жіночу душу з її переживаннями і тривогами, радістю і щасливими миттєвостями та глибокий психологізм нерозгаданої таїни кохання.
Хотілося  б, не порушуючи тонкого душевного змісту і викладу, привнести в поезії ніжну мелодійність українства. Не треба бути пророком, щоб знати, що у вільні хвилини приходить спомин про садок вишневий коло хати. У сні з'явиться ніжнотонна українська пісня і дідове слово,  і мова земляків, і вкотре знову й знову сльозинка скотиться по щоці і впаде на чужу землю, позначивши таємницю суті земного буття".
Тема життя наших земляків на чужині ніколи не буде вичерпана. Вони, колись насильно відірвані від рідної землі, вкоренилися там, живуть, працюють і своєю творчістю утверджують нашу культуру, високий інтелект  і наш невмирущий ген.
Зрештою, переконайтесь у цьому самі, прочитавши твори Галини Хвалюш.
На чужині
Давно розмірковую над долею найдорожчої мені людини – мого Татуся. Я народилася, коли Йому виповнилося 38. Із тих пір усе пильніше вдивляюся в Його гарні, променисті карі очі.
Чотирирічним дівчам хвацько витанцьовувала гопака під Його молодецький супровід на гармоньці. У шкільні роки Він старанно перевіряв, як виконую домашні завдання, так само опікувався моєю сестрою і чотирма братами. Декламував українські вірші, знайомив з українською літературою... Це, по суті, була додаткова, домашня освіта, головно – пізнання в чужині найдорожчого скарбу – рідного краю, рідної мови колискової.
Він став для мене найгарнішим у світі! Мені винятково подобалося, коли в 60-ті роки Тато вдягав галіфе-штани, пошиті Мамою (неабиякою кравчинею!) «на свято». В неділю ми інколи разом, сім'єю, ходили в міський кінотеатр «Буревісник» на денний сеанс (й досі пам'ятаю фільм «Діти капітана Гранта», пісню, що співають герої: «Капітане, капітане, посміхнітесь – тільки сміливцям підкоряються моря!»).
Здавалося, ніхто вишуканіше не міг носити капелюх, ніж наш Татусь, уже 50-літній. Неймовірно пишалася з цього, йдучи поряд.
Любов моя дочірняя зростала з кожним роком. У десятому класі полюбляла з Ним продавати мед на базарі. Просилася з вечора. І, прокинувшись першими на світанку, ми зупиняли таксі, платили рубля та їхали на центральний ринок, прихопивши велику відрову каструлю з цим продуктом. Займали перші місця в торговому ряду. Поки містяни-покупці додивлялися сни, Тато оформляв товар, а я користувалася з цього по-своєму: діставала підручники і вчила усні предмети.
Українська душа
Захопливо стежила, як Він пропонував товар, при тому привітно усміхався, і як щедро, «з чубком» наповнював слоїки, щоби покупець не оминув нас удруге.
Бджіл Він завів, коли я навчалася у другому класі. Одного разу на тополю, що височіла поблизу нашої хати, сів і привився бджолиний рій. Брати увесь день крутилися коло дерева. Ввечері, повернувшись із роботи, Тато зняв Божих комах та й помістив їх у скриньку. А наступного дня вже майстрував вулика. Згодом ці вулики виготовляв сам.
Понад 10 років Він пасічникував, доглядав бджіл, як діток, передплачував навіть пасічницького часописа. З цього він мав неабияке задоволення.
Добрими пожитками віддячували Божі створіння – ніби навзаєм любили удатну людину. Таким чином, до сімейної казни надходив сякий-такий прибуток. 
Вдома (як і сама хата) все виключно виготовлено Його руками: кухонний стіл, комод і шафа під одяг, етажерка, на якій стояв маленький радіоприймач, і крісла, пузатий диван, оббитий чорним дерматином, і дитяча колиска, табуретки... 
У світлиці (найбільшій із 4-ох кімнаток) над столом із точеними дубовими ніжками висіла абетка українська, обіч неї – портрет Тараса Шевченка: також Він ці твори намалював.  Мало що й помінялося в батьківській сибірській оселі, хоча діти давно виросли і залишили рідне гніздечко. Йому сьогодні майже 80, а я все частіше й частіше думаю про Його долю. І не тільки тому, що Він мій Татусь.
При народженні Йому дали гарне ім’я – Хведір. Хведір, син Максима, з дому Хвалюшів. Походить із Західної України, з Волині. В яблуневих садах минуло Його дитинство. В краю буслів і теплих дощів зустрів і своє кохання, раз і на все життя. Красуня-дружина, Олена, із роду Миронюків, подарувала йому дочку, чекали на сина. Жили радісними мріями, сподіваннями... Все перекреслила жахлива війна. Репресії наприкінці її, вкотре в нашій історії. От і Хведора Хвалюша засудили. 
«Десять років позбавлення волі». «За що?» – це питання мучило Його потім завжди, бо десять років неволі – ні за що... Його чекав шлях сибірський, далекий – на Колиму. Назавжди вкарбувалися в пам’яті назви станцій, міст: Бурєя, Свободний, Шимановск, Срєднєбєльск, Бухта Ваніна, Находка, Магадан...
Годували оселедцями
Коли везли засуджених пароплавом, то годували оселедцями, а замість води люди змушені були пити солоний піт, відтиснутий із власної сорочки. Лежали покотом од морської хвороби, хтось тут же, у трюмі, конав.
3 1947 до 1949 р. – праця на шахті (Аркагала), затим – посьолок Сусуман, де Він став будівельником, уже без озброєного конвою.
У таборі відразу випробовували голодом. Тато згадує, що Він, 25-річний, мав на собі шкіру та кості – перетворився в «доходягу» вагою 47 кг. Голод змушував багатьох шукати «поживу» в помийних відрах...
Якось, доведений приниженнями до відчаю, Хведір вирішив покінчити з таким животінням. Обрав для цього нічну хуртовину. Близький друг пішов услід назирці – устиг вихопити з Його рук мотузку з петлею. «Схаменись, Хведоре, подумай про свою маму, жону і двох діток!». Схаменувся...
Але потім Йому довелося перенести пекло колимської каторги і, водночас, зазнати горя від утрати первістка – чотирирічної доньки, що залишив там далеко – в Україні. Наприкінці війни це трапилося: скарлатина накрила її чорним крилом...
Підтримували Його духовно нечасті листи дружини і звістка про сина, другу дитину, що підростав; мрії про зустріч. Збереглася Його світлина того колимського періоду. Він такий молодий! Але який сумний, зацькований; погляд випромінює біль... Моє серце ніби завмирає, коли вдивляюся в цю фотографічну картку.
У таборі помітили, що волинянин має золоті руки. Відтак, в останні роки на Далекій Півночі Він багато столярував.
«Он – враг народа...»
У березні 1953 р. не стало тирана Джугашвілі-Сталіна, а в листопаді Хведір Хвалюш залишив Сусуман і переїхав до Сибіру, куди йому «рекомендували» з припискою: «П’ять років поразки в правах». Кузбас. Шахтарське місто Прокоп’євськ. Туди невдовзі переїхала з України дружина з 9-річним сином.
Хоча страшно, лячно було їхати в незнайомий, далекий, холодний Сибір, та вірне кохання перемогло і страх, і відстані, і біди. У потязі Мама говорила допитливим, мовляв, у гості їду. Одначе сусідка в купе, випадково забачивши у відкритій валізі ікону-образ Богоматері, вимовила: «Нє в гості ти єдеш, а к мужу жить!». Потім привіз Хведір свою Маму і Тещу, котрі душу і серце віддали своїм дітям і онукам та до останнього подиху вертали на крилах думок у рідну Україну.
У Сибіру не покидала Хведора надія і віра на краще життя. Збудував власну хату. Тут, у Сибіру, разом із дружиною дав життя ще п’ятьом дітям. І в кожного Вони привнесли частину своєї душі, кожного вигодували, випестили, учили добру та розуму, любові до рідного краю.
А працював Він так, що трудова книжка переповнена подяками. Великий кольоровий портрет Хведора Максимовича висів у сімдесяті роки на Дошці пошани. Однак це дуже роздратувало одного запеклого комуніста-«праведника». «Он – враг народа, єму здєсь нє мєсто!». З тими словами зірвав і кинув портрета під ноги.
Адміністрація підприємства просила пробачення у Хведора Максимовича, просила повернути світлину, котру Він підняв з землі, на почесне місце. А він забрав її додому... Та фотокартка зберігалася в нашій хаті. Потім я вийняла її з рамочки, тримала біля себе. Нині – в моїй родинній збірці. Гарний портрет, який має особливу історію...
А душа Його дуже чуйна, чутлива, проте не злостива. Вміє тримати свої почуття в шорах, мовчазно і суворо.
Тільки у свята, перехиливши келишка, брав у руки гармоньку і співав «Дивлюсь я на небо...». І бриніла в кутиках очей несподівана сльозинка. Грати на гармоньку Він навчився самотужки. Почуєш Його музику – значить, Татусь «під чаркою». Виконував українські пісні приємного тембру потужним баритоном.
Часом просто музичив. Але це траплялося під час душевного потрясіння. Схиляв низько-низько голову над інструментом, натискував кнопочки. Так міг грати годинами. А на жінчині докори відповідав: «Всейки рослини під музику краще ростуть...».
Якби не війна і Колима...
Я любила і люблю Його голос, жести, хід думок. Схиляюся перед Його знанням української літератури, а також – зарубіжної, у т. ч. російської (адже Він закінчив на Волині лише чотири класи польської школи), Його життєвим оптимізмом. 
– Ви прожили, тату, таке трудне життя, – говорила я. 
– Ні, чого ж ... Нормальне! Тоді такий час був – усім дісталось...
Його улюблені прислів’я (деякі): «Куй залізо, доки гаряче!», «Сім разів одміряй, один – відріж», «Не лізь поперед батька в пекло...».
А скільки віршів, байок у Його пам’яті! За першої-ліпшої нагоди може продекламувати майстерно. 
– Якби не війна й Колима, – я вивчився б, – повторював.
Йому не довелося вивчитися, але дітей всіляко напучував учитися – підтримував матеріально, хоч і скупо, своїх «скубентів»-студентів... Дуже часто вранці нас будив Його поклик:
«Тиху хату! Рідну хату!
Я кохаю, любий Тату!
Гарні співи пташок рано,
Я кохаю, люба Мамо!».
До рідного села – у снах
Наші зустрічі стали не частими.
Сім’я, діти, сільська школа, громадська робота, літературна творчість прив’язують на місці. Починає снитися рідна дома. Вирішила будь-що: «Їду, провідаю батьків!».
Того дня, коли приїхала з донечками своїми в гості, Мама шепнула мені:
«Знаєш, Дочко, вранці Тато говорив мені, що їдеш. Як Він усе це відчув?».
А забачивши їх обох, – заплакала. Невловимий час робить своє. Вони вже сиві, як голубочки. Дивлюсь у Батькові очі, купаюся в їхньому літеплі.
Жадібно прислухаюся до Його голосу. Він (голос), як і колись, чарує своїми оксамитовими українськими тонами. Скільки мудрості в ньому! Мабуть, стільки ж – не менше – і суму!.. 
А в його сни приходить рідне с. Городище на Ковельщині, Церква Успіння Пресвятої Богородиці з високим кованим Хрестом – далеко видно (згоріла 26 червня 1941р.); столітні дуби, клени, ясени.
Прилітає спогад, як уперше сіяв хліб: після смерті Батька Максима залишився за старшого у великій сім’ї. 
 «Йди, сину, з Богом, сій, не бійся!», – благословила Мати, Дарія Хвалюш.
Подала торбинку з зерном. Восени вродився хліб на славу... 
Сон – і свято, і тривоги, – наче калиновий місток між сьогоденням і минулим...
l
Яке ж бо довге це прощання! 
Не день, не місяць – безліч
 років! 
Минулося зачарування, 
Лишився тихий, світлий
 спокій. 
Ні, не цього мені хотілось, 
І ти не радий цьому – знаю. 
О, як співалось, 
як любилось! 
І ось про все вже забуваю. 
Я дорожу своїм коханням, 
Яке не втілилось в земному. 
Думками звично на світанні  
Полину я до твого дому. 
Гомонимо про біди всує, 
Пожуримось про наші
 втрати. 
Та хрест мій з гідністю несу
 я, 
Несу повержений мій
 прапор. 
Сміюся над своїм
 безсиллям, 
Тамую льодом спрагу 
в серці. 
Але так хочеться, мій милий, 
Поговорить про все, 
про все...
l
Хтось дорікне!
Та я побачила зорю,
Яка вона буває!
Буває,світла від кохання,
Рожевою від пісні.
Буває мрією засяє,
Буває, дуже ніжна.
Високим словом відгукнусь
На почуття й на радість.
І навіть смуток на душі
В коханні це – розрада.
Я теплим вітром озовусь
І ясною зорею,
І тихим сяйвом засвічусь
Над долею твоєю.
Молитва
Прощання нам перенеси, 
А зустрічі прискорюй. 
І від розлуки, Господи,
 спаси! 
Я розчиняюсь в пісні хору, 
Що лине в храмі на світанні. 
Мій дух летить до Неба 
й Бога, 
Почуй, о, Господи, благання! 
Применши біль мій 
і тривогу. 
О, Світе тихий мій, помилуй 
Сердечні почуття незгасні. 
Душа моя – суха билина.
Згорить дотла вона без
 щастя.
О, Господи, я дякую Тобі
За непомірне щастя
 звідусіль. 
Співаю пісню колискову 
Донькам в зимову заметіль. 
Дарую вірші своїм друзям 
І милого кохаю, як колись.
Господи, у зачарованому
 крузі 
Несу я в серці щастя, а не
 злість. 
Я дякую за промінь доброти
І за тепло, що йде від мами. 
Мій Господи, я кланяюсь
 Тобі 
За молитви у світлім храмі.
l
Кохання – мого серця спів –
До тебе промовляє.
І щедрість моїх ніжних слів
Зоря оберігає.
Втомилась буднями пливти,
Все – суєта, химера.
Але дана мені в житті
Інакша міра.
Безмірно я тебе кохаю,
Ночами плачу.
Троянди лютому дарую –
Сльози гарячі.
Тобі я душу відкриваю
З палкими почуттями.
Любов моя страху не знає –
Жалі стають віршами.
Галина ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово Кремеровської обл., Росія.
На фото з родинного архіву: Галина Хвалюш-Кравець у молоді роки на подвір’ї музею Лесі Українки в с. Колодяжному на рідній Ковельщині.
Нещодавно до центральної районної бібліотеки надійшов лист Юр. Хвалюша з проханням посприяти у перекладі українською з російської кілька віршів сестри Галини Хвалюш-Кравець із збірки "Таємниця кохання" і, в міру можливості, як дарунок до її 60-річного ювілею, видрукувати  поезії у газеті "Вісті Ковельщини".
Одночасно було запропоновано до друку нарис пані Галини "Чужа сторона" про долю наших земляків, репресованих у повоєнні роки і насильно вивезених до Колими та Сибіру.
Рід Хвалюшів походить із квітучого села Городища Ковельського району. Село славиться такими видатними особистостями, як Ніна Бай, Степан Скоклюк, Костянтин Дудинець, Олександр Миронюк та ін. Сьогодні, мов від вранішньої зорі, промениться талант Галини Хвалюш. Вона – поетеса, перекладач, словесник, авторка декількох книг.
Галина ХВАЛЮШ-КРАВЕЦЬ.
с. Ваганово Кремеровської обл., Росія.


Редакційна пошта

"Залізна" олігархія

"Залізна" олігархія

21/06/2018 0

"Залізна" олігархія

Україна – на краю прірви. Глибокої, звідки вороття немає. Як вистояти і не впасти  у ту прірву? Як не зникнути з карти світу?
Сьогодні  за політичною, партійною та соціальною метушнею відповіді на це головне питання ніхто не шукає. Система вміло маніпулює на свідомості знедолених мас.
А таки треба оглянутися назад, щоб зрозуміти, де ми, хто ми, оцінити далеке і близьке.
Сто років тому більшовики гуртом нищили "гнилий" капіталізм. Непокірних під "корінь" – стріляли, вбивали, палили.
На зміну одному братовбивству прийшло інше. В ім'я примарного щастя, з волі комуністів (не одного Сталіна) ворогами системи ставали цілі народи.
Дикі репресії, голодомори і війна записали мільйонну масу українців у літопис пекла. Кращих синів народу накрила сира земля. І "Вічную пам'ять" не відспівували – комунізм не передбачав Бога. Основа нової комуно-атеїстичної імперії будувалась мільйонною армією "зеків", пролетарів – робітників, селянства та трудармій.
Інтелігенція, на жаль,  швидко стала привідним паском партії, як і її функціонери. Ні історики, ні філософи, ні психологи не дали відповіді, в чому суть внутрішньої боротьби знедоленого класу. Тисячі стали наглядачами біля казана з пеклом. Тисячі своїх доносили на своїх. Тисячі своїх судили, карали, розстрілювали теж своїх і навіть рідних.
В природі існує закономірність - у боротьбі двох хижаків переможений схиляє голову, очікуючи на суд переможця. Як правило, переможець-звір не загризає свого суперника. Людська природа  не жаліє і не милує, а вбиває тіло й без жалю готова знищити душу.
Жорстока партійна каста жерців почала прозрівати тільки в кінці 80-их – на початку 90-их років ХХ століття. А до того в усіх засобах масової інформації звучали дифірамби  так званому розвинутому соціалізму та його успіхам.
З'явилось гасло дня: "Наздогнати і перегнати Америку!". Це було визнанням відставання, та хто про це думав? Створювались міфи про непереможність червоної армії. Мілітаризована імперія на таких підмостках пропаганди вбачалася непорушною скелею на тисячоліття.
Та є закономірності розвитку. "Квітучий" соціалізм став в'янути і загнивати. Неефективна система господарювання вела до краху.
l
У 1991 році "союз нерушимий" розсипався, як розбите скло, на національні скалки, не залежних від Росії республік. Україна вільна!
На жаль, на цьому перехідному містку злегковажили українці і свій шанс на щастя втратили.
Замість глибокого суспільно-політичного аналізу моменту та розробки реального проекту розбудови країни вони сіли на віртуального коня ейфорії і насолоджувалися революційною свободою. На очах у мільйонів руйнувалися та зупинялися потужні заводи і підприємства, наукові установи, сільськогосподарські виробництва. Не біда! Прийде новий "добрий" господар і підійме країну до висот та ощасливить народ небаченим благополуччям.
Та добрі наміри без розуміння історичних процесів завжди ведуть до "пекла". Народ потрапив у смертельну круговерть випробувань. На зміну партійним жерцям системи прийшов не добрий господар, а клан "залізних" олігархів.
Історичне передбачення Лєніна-Ульянова про те, що на зміну соціалізму прийде комунізм, потерпіло безповоротну поразку.
Мов хижий джин, випущений із пляшки, олігархи безцеремонно захоплювали владу і привласнювали народну власність. Бюджетні кошти переправлялися в офшорні кишені новоспечених "господарів". Правоохоронна  система і судді перепідпорядковувались олігархічній  владі, яка зливалася із злочинним світом і розчинялася  в ньому.
Статки олігархів збільшувалися в рази! Розгублений і безправний народ біднішав і втрачав омріяну свободу.
Вихована на страхові, народна маса має тенденцію шуміти по закутках. Це енергія незадоволення накопичується і рано чи пізно має пробудитися і, як недіючий вулкан,  проснувшись, виплеснути пекельну магму назовні.
Перший Майдан показав, що в партрадянському просторі українці чи не єдині зберегли в генах потяг до боротьби за своє благо і право. На жаль, полум'я спалахнуло і згасло. Так буває, коли камінь, кинутий у тиху воду, збурить плесо,   круги розійдуться і за хвилину  все  заспокоїться. Принишкла олігархія, відчувши що загроза минула, нахабно пішла в наступ. Щоб відвернути всезагальний супротив, наче гриби, виросли проплачені кишенькові партії.
Народний Рух як потужна сила був розділений штучно – спочатку на два крила, а згодом втратив свою енергію і силу. Головного лідера Руху В'ячеслава Чорновола було (так говорять очевидці)  "ліквідовано".
Революційний рух маси був вміло замінений на передвиборні перегони. Демократія перетворилася в купівлю-продаж голосів. Народ отримав можливість обирати своїх гнобителів "за гречку"  і корумповані мізерні подачки.
Процес розкрадання, зубожіння і безправ'я тільки посилився. Накопичувалася нова енергія мас.
l
Струна тужливої соціальної скрипки натягнулася і зойкнула  смертельним акордом нового Майдану, омивши кров'ю бруківку центральних вулиць столиці. Сьогодні багато розмов і гадань: хто розстрілював безневинних, не захищених людей і чому не знайдено вбивць та організаторів? Прийнято звинувачувати правоохоронців у бездіяльності. Всіма можливими способами "власть імущі" відволікають людей від істини.
В природі буває, коли на лузі  пташка відводить від гнізда небезпеку. Такий “безневинний” прийом ми бачимо і тут.
Впевнений, що правоохоронці давно знають і вбивць, і "гніздо" замовників. На мою суб'єктивну думку, організовувала масове вбивство руками підлеглих олігархія. Маємо розуміти, що вона не ділиться на  білу і чорну, на патріотичну і антинаціональну. Ні! По цей і той бік барикад вона єдина – антинародна.
Цей клан керується правилом: "У вас страх – у нас гроші і влада". І ті злочинні, поки що безкарні розстріли – це ніщо інше, як прагнення  посилити вплив страху на маси.
"Залізна" олігархія робить все, щоб вбити і розсіяти зародки супротиву організованого народу.
Наприклад, кому найбільше потрібен знаменитий "безвіз"? Звичайно, пануючому класу. Адже  мільйони найбільш активних і свідомих українців розчиняються в європейській масі, знесилюючи дух та революційну силу в рідній країні.
На руку олігархії і Закон про децентралізацію.
І ще один хитрий продуманий крок – знищення місцевої преси. Олігархи, маючи у своєму користуванні центральні телеканали, інтернет-сайти та інші електронні засоби комунікації не зацікавлені в місцевих ЗМІ. Їм просто невигідно їх підтримувати. Безправна маса щохвилини цілодобово зомбується в сторону “тупізму”, починаючи із осіб п'ятирічного віку.
Ось зразок зомбування: "В п'яному застіллі батько смертельно поранив сина і наніс 12 ножових ран малому шестирічному хлопчику" – і далі: "Завтра передбачається сонячна погода. Відпочивайте, веселіться і бережіть себе".
І людина не обурюється першому і не радіє останньому. Туман, сірість і байдужість. Існує думка, що "залізна" олігархія бачить Україну, як свою землю обітовану, на якій раби-українці будуть працювати на обраних.
l
Чи все втрачено? Звичайно, що ні!
Олігархія не всесильна. Вона у своїх діях нахабна на стільки, на скільки дозволяє суспільство. Помилково плекати надію на мудрого і народного царя – президента. Його не існує в природі.
Тільки суспільство, з усвідомленням своєї правоти і сили, може зупинити і корупцію, і бандитські тарифи, і офшорні перетоки,  і державну зраду, і занепад економіки. І злочинність.
На часі гасло: "Війна проти олігархії – благополуччя народу".
Немає сенсу називати олігархів поіменно, так само немає підстав звинувачувати лише діючого президента  у наших бідах та війні і занепаді країни.
Повторимось: олігархія діє в рамках дозволеного. І якщо ми не усвідомимо цього,  то чекати на рай марно. Так  діє Європа.
Є ще  одне застереження: винищивши працездатних "рабів", олігархія опиниться в тій глибокій прірві, де немає ані прибутків, ані яхт, ані сонячних Мальдівів. А поки що – "SOS"  (Рятуйте наші душі!).
Анатолій СЕМЕНЮК.
l
P.S.  Коли стаття була готова до друку, в "Експресі" (31. 05 - 7. 06. ц. р.) я прочитав політико-економічний нарис "Майбутнє без Ахметова, без Фірташа, без Порошенка", де відомий мільярдер Ігор Коломойський прогнозує: "Олігархія в пострадянських країнах – проміжний етап перед захопленням, скажемо так, всієї економічної влади великими корпораціями. Це проміжна стадія на шляху до цивілізованого ринку. Після олігархів прийдуть публічні компанії".
Провідні економісти Володимир Дубровський та Євген Пенцак на шпальтах  сторінки газети в стилі полеміки аналізують ці процеси. Я не футуролог і не науковець-економіст, але в прогноз справедливих процесів деолігархізації, в результаті яких  виникне “справедлива” конкуренція, що призведе до інтенсивного розвитку економіки, а з тим і збільшення зарплат і пенсій (через приватні пенсійні фонди), просто  не  вірю. Це примітивна  демагогія, яка не враховує реалій життя, де народ зубожіє, повниться злом і ненавистю. 
Суб'єктивно – це чергове відволікання уваги від проблем приниженого,  деморалізованого населення. Пан  Коломойський бачить через свої олігархічні "окуляри" запеклу боротьбу хижаків  та її наслідки.
Але (повторимось) ці прогнози без врахування пробудженої свідомості мас ні в Україні, ні в Африці нічого не варті. Так  підказує досвід розвинених країн світу. Пробуджений дух народу, спрямований на творення і на благо, й тільки він,  має всі можливості "проміжний стан" олігархії трансформувати і направити в русло економічних справедливих процесів,  де за олігархами-масонами і транснаціональними структурами підіймається Людина. 
Утопія? Але надія вмирає останньою…
А. С.
Україна – на краю прірви. Глибокої, звідки вороття немає. Як вистояти і не впасти  у ту прірву? Як не зникнути з карти світу?
Сьогодні  за політичною, партійною та соціальною метушнею відповіді на це головне питання ніхто не шукає. Система вміло маніпулює на свідомості знедолених мас.
А таки треба оглянутися назад, щоб зрозуміти, де ми, хто ми, оцінити далеке і близьке.
Сто років тому більшовики гуртом нищили "гнилий" капіталізм. Непокірних під "корінь" – стріляли, вбивали, палили.


Спорт, природа і здоров’я

Переможні старти

Переможні старти

21/06/2018 0

Переможні  старти

Онуку Тарасу присвячую
Заспів
– Спортсмени, на старт! – лунає команда.
Крилаті човни – "двійки" шикуються в одну лінію. Волиняни (ковельчани) стартують на 5-й воді.
Ех, вода, вода!.. Скільки емоцій, переживань та пристрастей таїться у тобі! Скільки сил, енергії забираєш ти! 
Чотири весла – мов чотири крила сокола-птаха. За командою злітають у повітря і миттєво занурюються у хвилю. Кожен рух виважений, чіткий, злагоджений. Летить стрімко човен-птах.
Поруч такі ж самі красиві, як стріла.
– Давай-й-й, Тарасе! Сергій-ю, жми! – завзято галасують уболівальники з берега і трибун. Кожен хоче підсилити дух спортсмена. Ставки високі – боротьба за звання чемпіона України серед юніорів. 
А спортсмени впевнено долають дистанцію. Вони ніби пресують час до рекордної позначки.
Люблю і горджуся тими, хто намагається осягнути неймовірне: долетіти до Місяця, підкорити Еверест. Ці ж юнаки підкоряють воду і час!
Фінішна лінія все ближче і ближче. Кожна пара з восьми прискорює рух, летить все швидше і швидше. "Двійка" наших під номером 5 попереду – на півчовна.
В потилицю дихають суперники. Кожен сплеск весел – це ніби постріл за спиною, що нагадує: треба додати. 
– Хлопці, давай-й-й!  – кричу і я. 
Спортсмени все бачать і чують й роблять потужний ривок. Ось він, переможний старт! Ось вона, перемога! Ось вона, слава! Гордися, Ковелю: хлопці для тебе перемагають. 
– До нагородження запрошуються!.. – лунає в ефірі.
Виснажені, майже без сил, але щасливі, чемпіони стають на п'єдестал слави. Цю радість і славу найперше розділяють наставники-тренери.
Бо за словом "чемпіон" – клята, виснажлива праця, тренування, гарт сили і духу.
Чемпіонат: цифри, факти, переможці
13-17 червня цього року простір Ковеля був заповнений спортивною подією високого рангу – відкритим чемпіонатом України з веслування на байдарках і каное серед юніорів та дівчат 2002-2005 р. р. Спортсменів можна було бачити в формі і навіть з веслами на центральних вулицях міста.
Та найбільше свято і дух змагань відчувалися на веслувальній базі. Там – рух, спілкування. Одні – на воді, другі – на трибунах, треті готуються до стартів.
Маємо відзначити, що організатори змагань поставилися до своїх обов'язків належно: все чітко, безпечно та інформаційно вичерпно. А це було нелегко. Судіть самі: на чемпіонат України до Ковеля прибуло більше 700 осіб (спортсменів, суддів, тренерів), до них додайте масу вболівальників-ковельчан. 
Окремі області і місто Київ представили на змагання по дві команди. Тому загальна кількість команд в різних номінаціях – 34.
І всі ці дні, зранку і до вечора, вирувала запекла спортивна боротьба за місце "під Сонцем". Волинських веслувальників презентували Луцьк, Ковель та Шацьк. І спортсмени не підвели: у загальному командному заліку зайняли почесне третє місце, поступившись першій команді із міста Києва та чемпіонам-львів’янам  (теж – перша команда).
У загальній скарбниці перемог – 7 золотих медалей, 4 срібні та одна бронзова.
Найбільше залікових очок у командний залік принесли веслувальники "двійки"-каное Сергій Яковлєв і Тарас Семенюк. Вони боролися на дистанціях 1000, 500, 200 метрів і тричі піднімалися на чемпіонську сходинку. Молодці! Вагомий результат у кандидата в майстри спорту Василини Калитюк. Вона стала чемпіонкою на дистанції 500 метрів і була другою на "двохсотці".
"Четвірка" – захоплююче, красиво і складно. І тут наші найкращі! Чемпіонами України стали: Дмитро Мирончук, Анатолій Шворак, Богдан Лопухович, Олександр Ягодинець. Вони на найвищу сходинку підіймалися двічі (дистанції 500 та 200 м).
Високий клас показали юні веслувальниці. "Четвірка" в складі Ангеліни Видрич, Ангелінки Глебець, Анни Дудки, Софії Цуп'ях виборола чемпіонське звання на дистанції 200 метрів і друге – на 500 метрів.
Будемо справедливі: за кожною перемогою, за кожним призовим місцем – клята, важка праця, довготривалі тренування і навчання. І кожну перемогу разом із спортсменами розділяють наставники-тренери та їх спортивні школи.
Серед тренерів, героїв дня, які вели своїх вихованців до переможних стартів, – Федір Семенюк та Василь Прохорук (ОСДЮШОР "Олімп"), Світлана Проніна та Володимир Троцюк (КДЮСШ імені Є. Кондратовича), Лариса Гурська, Володимир Домарецький та О. М. Гичка (КДЮСШ) і В. І. Жипа та М. І. Романович, Л. Цуп'ях (Шацька ДЮСШ).
Що ж, змагання Всеукраїнського значення на ковельському "морі" (до речі, кожного року освяченому на Водохреще), – це тільки проміжний переможний етап. Попереду нові старти, нова боротьба і нові перемоги. Хай щастить!
Анатолій СЕМЕНЮК.  
НА ЗНІМКАХ: триразові чемпіони Тарас СЕМЕНЮК і Сергій ЯКОВЛЄВ; переможці і їх уболівальники.
Фото з архіву автора.   

Онуку Тарасу присвячую

Заспів
– Спортсмени, на старт! – лунає команда.
Крилаті човни – "двійки" шикуються в одну лінію. Волиняни (ковельчани) стартують на 5-й воді.
Ех, вода, вода!.. Скільки емоцій, переживань та пристрастей таїться у тобі! Скільки сил, енергії забираєш ти! 
Чотири весла – мов чотири крила сокола-птаха. За командою злітають у повітря і миттєво занурюються у хвилю. Кожен рух виважений, чіткий, злагоджений. Летить стрімко човен-птах.
Анатолій СЕМЕНЮК.  


З неопублікованого

«Все життя - один політ»

22/12/2016 / / 0

«Все життя  - один політ»

З нагоди 55-ти річчя від дня народження волинського поета зібралися шанувальники творчості Василя Слапчука на годину поезії в актовій залі гуртожитку Ковельського професійного  ліцею. Слапчук Василь Дмитрович – сучасний вітчизняний поет, драматург, літературний критик.

Надія Дятел.

Семінар для педагогів у Люблинці

16/12/2016 / / 0

Семінар для педагогів у Люблинці

Нещодавно на базі ДНЗ смт Люблинець відбувся семінар для педагогів дошкільних навчальних закладів «Національно-патріотичне виховання в дошкільному закладі на традиціях українського народу». Його метою було ознайомлення та практичний показ слухачам форм та методів  організації патріотичного виховання у дошкільному закладі.

 

 

Знайшов зброю – повідом поліцію

16/12/2016 / / 0

Знайшов зброю – повідом поліцію

Звичайно, більшість зброї є зареєстрованою та перебуває у законному користуванні, але багато є й таких, хто якимось чином заволодів вогнепальною зброєю і забув або просто не забажав повідомити про неї відповідні органи.

 

Скажи моїй мамі, що я хочу жити

04/11/2016 / / 0

«Скажи моїй мамі, що я хочу жити!» 

1 листопада ц.р. в кімнаті відпочинку в гуртожитку Ковельського професійного ліцею відбулася бесіда «Скажи моїй мамі, що я хочу жити!». В цей день учні, що проживають в гуртожитку під керівництвом вихователів В. П. Рощук та В. П. Остапука намагались розкрити перед молоддю суть духовного життя людини, розширити їх знання про цінність життя і особливо про життя ще ненародженої дитини...

 Катерина  Яцина.

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

04/11/2016 / / 0

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

Нещодавно  на базі Ковельського професійного ліцею у майстерні перукарів відбувся майстер-клас з основних форм базових жіночих стрижок.

Ірина Кузьмик.