Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 29 липня – 4 серпня

Погода в Ковелі 29 липня – 4 серпня

29/07/2021 0

Погода в Ковелі 
29 липня – 4 серпня  

Погода в Ковелі  29 липня – 4 серпня  

Четвер. Мінлива хмарність, невеликий дощ, гроза.  Температура: 280С Вітер західний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура: 19оС.  Вітер південно-західний помірний.
П’ятниця. Ясно. Температура: 29оС. Вітер південно-західний помірний.
В ніч на суботу. Ясно. Температура: 20оС. Вітер південний слабкий.
 


Повідомлення в номер

Випробування на міцність

Випробування на міцність

29/07/2021 0

Випробування на міцність

Не знаю, як вам, любі читачі, а мені особисто не вистачає і на телебаченні, і в пресі, і в інтернет-виданнях… села. Того самого українського села, де люди трудяться зранку до вечора, в холод і спеку, важкою працею створюють достаток продовольства в країні, яким час від час хизуються наші можновладці.
А що бачимо, до прикладу, на телеекранах? Політичні сварки і розбірки в різноманітних ток-шоу, репортажі про вбивства, розбої, зґвалтування, корупцію та  інші події зі знаком мінус, від яких стає недобре вже із самого ранку.
А про те, чим живуть селяни, що їх непокоїть і хвилює, телеканали згадують вряди-годи, а то й взагалі мовчать. Не пригадую і сюжету про відвідини президентом чи прем’єр-міністром сільського населеного пункту десь у «глибинці», задушевної розмови із людьми…
Незважаючи на неувагу до себе, сільські трудівники наполегливо роблять свою справу: вирощують хліб, виробляють молоко і м’ясо, забезпечують населення овочами і фруктами. Нині у них – особливо «гарячий» період робіт. І не тільки тому, що дошкуляє немилосердна спека або проливні дощі. Кінець липня – початок серпня є своєрідним вінцем хліборобської праці: потрібно вчасно і якісно зібрати вирощений врожай зернових культур, підготувати площі під майбутній засів.
Яка ж ситуація в аграрному секторі країни сьогодні? Користуючись інтернетом,   ми  постаралися роздобути найсвіжішу інформацію (щоправда, датовану лише 23 липня ц.р.). Так от, збирання ранніх зернових та зернобобових культур повним ходом іде у всіх областях України.  Косовицю і обмолот проведено на площі  3,4 мільйона гектарів (22 відсотки до прогнозу) при середній урожайності 41,8 центнера з гектара. Всього намолочено 14,1 мільйона тонни зерна нового урожаю.
Триває обмолот ячменю, пшениці, гороху. Лідерами жнив-2021 є сільгоспвиробники Херсонщини, які впорали майже 70 відсотків посівних площ і намолотили 2,2 мільйона тонн збіжжя. Не надто відстають хлібороби Миколаївщини (60 відсотків площ), більше мільйона тонн намолотили аграрії Дніпропетровщини та Одещини. На «п’яти» наступають Полтавщина, Запорізька та Донецька області.
Цікаво, що найвищу урожайність зернових зафіксовано на нашій рідній Волині – 60,5 центнера з гектара! Щоправда, зібрано всього 6 відсотків площ. А взагалі в нашій області зернові та зернобобові культури займають 269 тисяч гектарів, в тому числі 6,9 тисячі – озимий ячмінь 171,1 тисячі – пшениця, 22 тисячі – жито, 29 тисяч – ярий ячмінь, 35 тисяч – овес, 5 тисяч гектарів – горох. Крім того, посіяно на зерно кукурудзу (30 тисяч гектарів), гречку (2  тисячі гектарів).
А чи є волинянам чим жнивувати? Статистика свідчить, що на збиральних роботах задіяно 3 тисячі зернозбиральних комбайнів, із них 537 – у сільгосппідприємствах і 2520 – у господарствах населення. 
Середнє навантаження на комбайни становить 99 гектарів – 256 гектарів у сільгосппідприємствах і 65 гектарів – в селянських господарствах. Як бачимо, фермери й власники індивідуальних  селянських господарств мають реальні можливості швидше і якісніше провести жнива.
На жаль, отримати інформацію про хід жнивних робіт на Ковельщині  практично неможливо. Таких даних немає ані на офіційному сайті райдержадміністрації, ані на сайті районної ради. Як нам пояснили, у зв’язку з розширенням меж району, який об’єднує нині 23 громади, відповідні матеріали мають розміщувати працівники сільських і селищних рад.
Ми переглянули сайти Велицької, Голобської, Дубівської, Поворської, Колодяжненської, Люблинецької, Вишнівської об’єднаних громад і лише на одному з них – Колодяжненської ОТГ – побачили фоторепортаж про хід жнив на полях громади. Пропонуємо матеріал вашій увазі разом із фотосвітлинами:
«У ці сприятливі липневі дні на полях Колодяжненської громади розпочалися жнива. Фермерські господарства збирають урожай жита, пшениці та ріпаку. Високу організацію праці на збиранні зернових: пшениці – 180 га та ріпаку – 190 га на території громади демонструють жниварі СФГ «Фасти». Аграрії СТзОВ ім. Лесі Українки працюють чітко і злагоджено на площах посівів, де пшениці – 1850 га, жита – 350 га, вівса – 250 га, ріпаку – 700 га. У СТзОВ «Васюти» — 420 га засіяно ріпаком та пшеницею, у ТОВ «Вілія-Агро» — ріпаку 811 га, пшениці – 610 га, жита – 211, 9 га. 
Сумлінно працюють у гарячу пору жнив комбайнери   Богдан Анатолій, Федорук Сергій, Шайнюк Едуард, Турчин Іван, Кобзар Олександр.
Кожен із них – механізатор чи водій, комбайнер чи робітник – працює старанно на кінцевий результат – урожай. Бажаємо усім аграріям сприятливої погоди, високих врожаїв та гарних прибутків!».
До щирих побажань на адресу жниварів приєднуємося і ми, журналісти. Заодно дякуємо відповідальним працівникам Колодяжненської сільської ради, її очільнику Віталію Кашику за увагу до важкої і відповідальної праці хліборобів, розуміння їх потреб. І хоч дехто нині каже: «Навіщо нам газети? У нас  є інтернет!», ще й ще раз переконуємося: газети таки потрібні. Хоча б для того, щоб розповісти про будні сільських трудівників, їх повсякденні турботи, успіхи і невдачі, що ми сьогодні й робимо.
Тож, гарного Вам ужинку, дорогі аграрії Ковельщини, сприятливої негоди і найменших втрат!
Михайло КУЗЬМУК.
Фото з офіційного сайту Колодяжненської громади.
Не знаю, як вам, любі читачі, а мені особисто не вистачає і на телебаченні, і в пресі, і в інтернет-виданнях… села. Того самого українського села, де люди трудяться зранку до вечора, в холод і спеку, важкою працею створюють достаток продовольства в країні, яким час від час хизуються наші можновладці.
А що бачимо, до прикладу, на телеекранах? Політичні сварки і розбірки в різноманітних ток-шоу, репортажі про вбивства, розбої, зґвалтування, корупцію та  інші події зі знаком мінус, від яких стає недобре вже із самого ранку.
А про те, чим живуть селяни, що їх непокоїть і хвилює, телеканали згадують вряди-годи, а то й взагалі мовчать. Не пригадую і сюжету про відвідини президентом чи прем’єр-міністром сільського населеного пункту десь у «глибинці», задушевної розмови із людьми…
 


Повідомлення в номер

Йти попереду завжди важко

Йти попереду завжди важко

29/07/2021 0

Йти попереду завжди важко

Іноді в житті буває так: доки людина працює, вона потрібна всім – і рідним, і друзям, і колегам. А коли в силу тих чи інших причин покидає займану посаду, про неї потрохи забувають і не надто часто згадують.
Як на мене, в цьому – одна з реалій людського життя. Її можна сприймати чи не сприймати, але від того нічого не зміниться: діалектика  нашого буття диктує свої закони, які не нами встановлені і не нами можуть бути відмінені.
З огляду на це журналістська робота дає змогу повертати з небуття окремі сторінки історії (і давніші, і «свіжіші»), нагадувати про людей, котрі залишили свій вагомий слід в цій історії, подякувати їм за працю на благо громади  – чи то сільської, чи то міської. І хоч ще той не вродив, що всім догодив, важливо в оцінці життя та діяльності кожної людини бачити передовсім позитив, а оцінку негативу залишити на суд Божий.
х  х  х
Приступаючи до нотаток про Олега Максимовича Самчука, в якого 2 серпня ц. р. – ювілейна дата від дня народження, бачу його молодим, енергійним юнаком, котрий очолював тоді молодіжну спілку центральної районної лікарні. Був енергійним, завзятим, з почуттям гумору, який за словом у кишеню не ліз, але у ставленні до старших за віком виявляв повагу. 
Я знав, що він – син тодішнього очільника районної «Сільгосптехніки» (була така), що «дислокувалася» в Любитові Ковельського району, Максима Устиновича Самчука, досвідченого фахівця своєї справи, мудрого і далекоглядного керівника. Чесно кажучи, його недолюблював дехто з партійних чинуш, бо Самчук мав свої погляди на розв’язання проблем сільськогосподарського виробництва, активно відстоюючи їх в разі потреби на різного роду нарадах і засіданнях, котрих в той час вистачало.
Брат Максима Самчука – Федір Устинович редагував міськрайонну газету «Слово правди» у Володимирі-Волинському. Ми часто спілкувалися, ділилися досвідом, який був у нього досить багатий, адже редактором працював з 1974 року. Характер мав теж принциповий, сміливо виступав у пресі з гострими публіцистичними статтями, тож повчитися у нього було чому.
Взагалі сім’я Самчуків була багатодітною – налічувала аж восьмеро дітей. Всіх їх батьки змалечку привчали до праці, виховували людяними, доброзичливими, але водночас чесними. Такими були і Максим Устинович, і Федір Устинович, й решта дітей. Характером у батька вдався малий Олег, який народився у Поворську. Ще задовго до школи навчився читати й писати. До речі, заяву про вступ до першого класу написав власноруч! Як згадують місцеві педагоги, був непосидючим, ініціативним, брав активну участь у громадському житті школи, учнівській художній самодіяльності, захоплювався спортом.
Здобувши середню освіту, вступив у Чернівецький медичний інститут. На старших курсах все більше і більше став захоплюватися хірургією. В 1974 році Олега  Самчука прийняли на роботу в Ковельську центральну районну лікарню, де довелося працювати з «світилами» ковельської медицини, від яких перейняв  не тільки   сучасні методи профілактики і лікування хвороб, а й мистецтво чуйного спілкування з пацієнтами, розуміння їх проблем, безпосередньої участі в їх розв’язанні. 
х  х х
Авторитет молодого лікаря-хірурга у ті роки був незаперечним. І коли постало питання про призначення директора Ковельського медичного училища, і керівництво лікарні, і управління охорони здоров’я області, і місцеве керівництво одностайно підтримали кандидатуру Олега Максимовича. На цій посаді попрацював три роки, зарекомендувавши себе вмілим організатором і вихователем колективу. 
1987 року Олег Самчук став головним лікарем центральної районної лікарні. За його безпосередньою участю відбулася реформа системи охорони здоров’я Ковельщини, було створено міськрайонне територіальне медичне об’єднання – так зване МТМО, яке функціонує до цього часу.
Як пише у своїй книзі «Ковельщини славні імена» волинський історик і краєзнавець Дмитро Корнелюк, молодий очільник медичної галузі міста і району багато зробив для зміцнення матеріально-технічної бази лікувальних установ. В ті роки у Ковелі побудували приміщення стоматологічної поліклініки, реконструйовано паталогоанатомічні відділення, відділення швидкої медичної допомоги, завершено добудову дитячого відділення Голобської районної лікарні № 2, здано в експлуатацію приміщення Поворської дільничної лікарні та районної санепідемстанції, побудовано приміщення харчоблоку лікарні та 38 фельдшерсько-акушерських пунктів.
Новації, які активно впроваджував у життя Олег Самчук, його настирливість у роботі, активна життєва позиція подобалися далеко не всім. Образно кажучи, чим більше працював головний лікар, тим сильнішим ставав опір з боку консервативних сил. Особливо яскраво це проявилося під час підготовки до виборів народних депутатів України в 1990 році, в яких Олег Максимович вирішив взяти участь.  Що тоді почалося! Проти кандидата в депутати по-зрадницьки виступили і «свої», і «чужі». З’явилися пасквілі у деяких газетах, самотужки виготовлених листівках і т. д., і т. п.
Але молодий лікар руки догори не підіймав і своєї кандидатури з передвиборних перегонів не зняв. Як результат, виборов «призове» третє місце – за нього віддали голоси 11,4 тисячі виборців Ковельщини! Хто зна, як би склалася доля голосування, коли б проти не виступили ті, хто ще вчора клявся у дружбі й вірності…
Постійно тримаючи в полі свого журналістського зору долю Олега Самчука, можу зробити висновок: легко йому ніколи не було. І тоді, коли хотіли змістити з посади головного лікаря у 2004-му, і пізніше, коли у Ковелі створили справжню антисамчуківську «коаліцію» на чолі з досить високопоставленими особами. Дійшло до того, що рішення про його звільнення приймали навіть на засіданні міськвиконкому. Як його тодішній член, я виступив проти такого свавілля, заявивши:
Ми Самчука на посаду не призначали, ми не маємо права його й звільняти.
х  х  х
Звичайно, у кожної людини (в тому числі і в мене) є свої «плюси» і «мінуси». Є вони і в ювіляра, адже керувати таким великим колективом, яким є МТМО, розв’язувати безліч великих і малих проблем, зробити ковельську медицину однією з кращих в Україні, – це дуже складно і відповідально. Без промахів і упущень за всього бажання обійтися було важко. Були і ображені, і незадоволені, чимало з яких потім переконалися: Самчук ніколи в біді не залишить і завжди прийде на допомогу у важку хвилину. І це, мабуть, – найголовніше у суті характеру лікаря, людини, керівника, глави сімейства і члена великої родини.
Сьогодні я не боюсь сказати: поважав, поважаю і буду поважати Олега Максимовича Самчука, котрий гідно продовжив  у Ковелі справу своїх попередників – Генріха Адамовича Бєляка, Володимира Івановича Ісюка, Євгена Володимировича Рудя. Шляхом батька пішов син Олег, який нині працює у Львові.
Тож хочу побажати династії Самчуків, а в першу чергу – її голові Олегу Максимовичу, міцного здоров’я, добра, Божого благословення на многії і благії літа!
Микола ВЕЛЬМА.
Іноді в житті буває так: доки людина працює, вона потрібна всім – і рідним, і друзям, і колегам. А коли в силу тих чи інших причин покидає займану посаду, про неї потрохи забувають і не надто часто згадують.
Як на мене, в цьому – одна з реалій людського життя. Її можна сприймати чи не сприймати, але від того нічого не зміниться: діалектика  нашого буття диктує свої закони, які не нами встановлені і не нами можуть бути відмінені.
З огляду на це журналістська робота дає змогу повертати з небуття окремі сторінки історії (і давніші, і «свіжіші»), нагадувати про людей, котрі залишили свій вагомий слід в цій історії, подякувати їм за працю на благо громади  – чи то сільської, чи то міської. І хоч ще той не вродив, що всім догодив, важливо в оцінці життя та діяльності кожної людини бачити передовсім позитив, а оцінку негативу залишити на суд Божий.
х  х  х
Приступаючи до нотаток про Олега Максимовича Самчука, в якого 2 серпня ц. р. – ювілейна дата від дня народження, бачу його молодим, енергійним юнаком, котрий очолював тоді молодіжну спілку центральної районної лікарні. Був енергійним, завзятим, з почуттям гумору, який за словом у кишеню не ліз, але у ставленні до старших за віком виявляв повагу. 
 


Повідомлення в номер

Що передбачає Закон про корінні народи

Що передбачає Закон про корінні народи

29/07/2021 0

Що передбачає Закон про корінні народи?

У п’ятницю, 23 липня, набув чинності важливий для деокупації Криму документ – Закон про корінні народи України. Він визначає, хто є корінними народами нашої держави і які права вони мають. Цей документ радо зустріли в Україні й очікувано агресивно в Росії. Що в законі і чому він обурив росіян, дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.
Крок до вирішення кримського питання 
Стаття 1 Закону стверджує, що корінний народ України –це «автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України».
Відповідно, документ називає корінними народами нашої держави кримських татар, караїмів і кримчаків. Згадок про росіян, білорусів, поляків, угорців, молдаван чи інших етнічних груп у документі немає. Адже ці народи мають власні держави.
«Закон чітко визначає, що корінними народами в Україні визнаються ті народи, які не мають державних утворень поза її межами. Ознака відсутності власної держави за межами України відрізняє їх від національних меншин. А отже, корінними народами в Україні є кримські татари, караїми та кримчаки», – наголосила уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова.
Новий Закон гарантує кримським татарам, караїмам і кримчакам культурні, освітні, мовні та інформаційні права. Вони можуть створювати свої заклади освіти і засоби масової інформації, розвивати релігійні та культурні інституції тощо. 
Більше того, документ передбачає створення представницьких органів корінних народів та їхнє фінансування із держбюджету України. Також Закон гарантує правовий захист від будь-яких дій, «направлених на позбавлення ознак етнічної приналежності та цілісності як самобутніх народів, позбавлення культурних цінностей; виселення або примусове переміщення з місць компактного проживання в будь-якій формі; примусову асиміляцію або примусову інтеграцію в будь-якій формі; заохочення або розпалювання расової, етнічної чи релігійної ненависті, направленої проти них».
Автори закону вважають, що він забезпечує повноту прав та свобод, які гарантує  Конституція України та міжнародні норми. На думку експертів, цей документ є основою для міжнародного обговорення щодо повернення Криму Україні.
Відповідь на закиди Кремля
Ухвалення Закону про корінні народи України передбачувано викликало бурхливу реакцію у Росії.Президент РФ Володимир Путін порівняв його зі зброєю масового ураження, мовляв через те, що росіяни не називаються корінним народом. Втім, як видно із змісту Закону вище, жодного стосунку до цього поняття росіяни мати не можуть.
«Закон про корінні народи України спрямований на захист прав тих спільнот, які цього потребують. Це не є Закон, спрямований на обмеження чиїхось прав», – відповів на закиди Кремля очільник Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.
Водночас історик і політолог Олександр Палій у коментарі «Слово і діло» зазначив, що росіяни ніколи не були корінним народом України. Вони поселилися на теперішніх українських землях порівняно недавно, а за часів Богдана Хмельницького московитів на території України було не більше тисячі осіб. 
Фактор об’єднання кримських народів
За словами заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза, ухвалення закону про корінні народи стане фактором об’єднання кримських народів.  
«Ми продемонстрували, хто є ворогом України і є сьогодні державою масового знищення – це Росія. Прийнятий нами сьогодні Закон про корінні народи дуже сприятиме надії, вірі в тимчасово окупованому Криму. І не тільки кримськотатарського народу, а усіх українців. Це буде фактором об’єднання там, так само як і Крим є фактором об’єднання в усій Україні», – зазначив він.
Закон про корінні народи має велике значення не лише для деокупації Криму, а й для України загалом. На думку члена Меджлісу Ескендера Барієва, його ухвалення покращує імідж України на міжнародній арені, підважує ідеологію «руского міра» в Україні і наближає нашу державу  до членства в НАТО.
Оксана КОВАЛЬ.
У п’ятницю, 23 липня, набув чинності важливий для деокупації Криму документ – Закон про корінні народи України. Він визначає, хто є корінними народами нашої держави і які права вони мають. Цей документ радо зустріли в Україні й очікувано агресивно в Росії. Що в законі і чому він обурив росіян, дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.
Крок до вирішення кримського питання 
Стаття 1 Закону стверджує, що корінний народ України –це «автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України».
 


Повідомлення в номер

Осіння казка

Осіння казка

29/07/2021 0

Осіння казка

Теплий осінній день повільно котився за обрій, доганяючи стомлене сонце. Легенький вітерець ледве ворушив принишклі листочки жовто-багряних дерев, що зачаровували своєю тендітною красою поодиноких перехожих.
Ганнуся, добра душею і весела вдачею дівчинка-шестикласниця, поспішала додому зі школи. Її волосся, золотисте, немов призахідне сонечко, переливалося, граючись з останніми сонячними промінчиками. Якоїсь миті школярка навіть призупинилася, щоб помилуватися довколишньою красою.
Прийшовши додому, радіючи з осіннього дива, Ганнуся невдовзі опинилася в обіймах найближчих людей: мама з молодшим братиком уже чекали на неї.
– Привіт, ненько!
– Привіт, донечко! Як справи у школі? – ласкаво посміхаючись, поцікавилася мама, яка здалася дівчинці чимось схожою на осінь у золотисто-оранжевому платті з біленькими серпанками.
Не встигла Ганнуся відповісти, що все якнайкраще, як братик, немов осінній листочок на вітрі, примчав до неї, мало не збивши з ніг.
– Як довго я тебе чекав! – вигукнув Іванко. – Дивись, яка чудова нова машинка у мене! Бачиш, геть схожа на татову, – захоплено хвалився хлопчик, пригортаючись до сестри.
– Я теж за тобою сумувала, – відповіла Ганнуся, гладячи малого по голівці. – Дуже гарна машинка! Скільки вже їх у тебе в колекції?
– Аж десять! – прозвучала радісна відповідь. – Я і татові покажу її, як він повернеться з поїздки. 
Пообідавши й подякувавши мамі за смачнющі страви, дівчинка вирішила трохи прогулятися з подружками. Повернувшись з прогулянки, зразу ж сіла за уроки, хоча й не дуже хотілося це робити. Звичайно, їй приємніше було б побути з рідними в теплому родинному колі…
Повчивши уроки і повечерявши, Ганнуся стала готуватися до сну. Побажавши мамі і братику приємних снів, поцілувавши їх, пішла у свою кімнату.
Уже темніло, але дівчинці чомусь не спалося. Трішки повагавшись, вона вийшла на балкон подихати свіжим нічним повітрям. У сутінках, пронизаних місячним промінням, Ганнуся побачила, як різко мінялося забарвлення листя на деревах: воно то вигравало багряним, то горіло червоним, то зблискувало золотим. Враз дівчинка зауважила, що там, між деревами невеличкого парку біля їхнього будинку, ніби плавала у повітрі дуже гарна дівчина у золотистому платті, обличчя якої прикривала жовта вуаль. 
Після хвильки якогось заціпеніння Ганнуся вирішила підійти ближче до перил, щоб краще роздивитися видиво. І... впала, провалившись у безвість. Опритомнівши, відчула, що їй дуже болить голова. 
Оглянувшись навкруги, ошелешена Ганнуся зауважила, що це не її дім. У кімнаті була та дівчина, яку вона побачила зі свого балкона.
– Хто ти? Де я? – тихо спитала дівчинка.
– Я – Осінь, – спокійно пояснила господиня дому. – Ти тут опинилася… зовсім випадково. Ти що, хіба нічого не пам’ятаєш? 
– Пам’ятаю те, що я впала з балкона. І все. А що трапилося?
– Учора все відбувалося не так, як завжди, – почала свою розповідь Осінь. –  Я розфарбовувала листя на деревах і кущах: це моє улюблене заняття. Працюю, зазвичай, увечері й уночі… Але мені завадив Чорногор: він підступом забрав мій чарівний пензлик. А потім ти мене побачила і… впала. Впала невипадково – я тебе забрала, щоб ти нікому не розповіла про побачене.
– І що, виходить, мені треба бути в тебе до кінця життя? – розхвилювалася Ганнуся.
– Виходить, так, – кивнула у відповідь Осінь. 
– О ні! – вже крізь сльози скрикнула дівчинка. – Як я буду тут жити? А мама, тато, братик?! Як вони без мене?! Як я без них?!
– Зачекай-но. Заспокойся. Ти можеш мені допомогти, а я тобі за це віддячу.
– А як я можу тобі допомогти? – в запитанні Ганнусі з’явилися нотки надії.
– Просто, – пояснила Осінь. – Забрати у Чорногора мій чарівний пензлик. Звичайно, якщо ти захочеш. І я після цього віднесу тебе туди, звідки взяла.
– А хто такий Чорногор?
– Це злий чаклун, який живе у королівстві Темряви. Він там головний.
– Зрозуміло, – дещо оптимістично зазвучали слова Ганнусі. – Тільки як туди дістатися?
– Тебе туди може віднести Грифон. Тільки не дивуйся, що він оранжевого кольору, немов Жар-птиця.
– Ого! Я думала, що грифони бувають тільки чорними, охристими, а тут у вас – оранжеві. А як потрапити в країну Темряви?
– Це доволі далеко! Через ліси, болота, гори до королівства треба пробиратися. Але цим не переймайся: тебе ж Грифон віднесе. 
– Добре, я згодна, – рішуче мовила Ганнуся. – Коли будемо збиратися в подорож?
– Скоро. Але спочатку тебе потрібно підготувати. Із завтрашнього дня розпочнемо приготування, – підсумувала Осінь, і у її сумних карих очах зблиснула радість.
– Добре. А можна мені прогулятися твоїми володіннями? Хотілося б роздивитися місцевість...
Ганнуся дуже зраділа, коли Осінь дозволила. Все навкруги було золоте, немов ласкаве осіннє сонечко. Їй сподобалося у володіннях нової знайомої, але одного не вистачало – сім’ї. На хвилинку задумавшись про рідних, дівчинка дуже засумувала. Скоріше б додому!
Але  згодом Ганнусю трохи розвеселили жителі цієї країни: низького зросту золотокосі хлопчики й дівчатка, яких звали Осеньки. Вони дуже їй припали до душі. З ними так швидко час пробіг, що гостя й незчулася, як настав вечір.
Дівчинка повернулася до тієї кімнати, де була раніше. Осінь щось собі клопоталася по дому. В очікуванні того, що буде завтра, Ганнуся прилягла на зручний диванчик і заснула.
Наступного дня Осеньки почали готувати Ганнусю до відповідальної справи – повернути чарівний пензлик Осені. Вони детально розповідали, що і як їй потрібно буде зробити, коли опиниться у володіннях Чорногора.
– Вирушите опівночі! Ти маєш бути дуже обережною, адже будь-яка помилка може виявитися фатальною для нас обох, – попередила Осінь.
– Я впораюся! І все буде добре, – впевнено відповіла Ганнуся, котра за короткий час устигла потоваришувати з Осінню. Здавалося, що вони знайомі вже багато років.
Як тільки на старовинному годиннику пробило північ, мандрівники вирушили в путь. Ганнуся летіла на Грифоні, а поруч з нею, ліворуч і праворуч, – воїни-Осеньки, що мали їй допомогти у критичний момент.
Дорога виявилася важкою і виснажливою. Невдовзі вони ще здалеку помітили місто, у якому все було сірим та чорним. Ніде навіть і натяку не було на щось світле, кольорове. Але Ганнусю це не злякало. Грифон повільно опустився на землю перед височенною будівлею, воїни-Осеньки приземлилися поруч із ним, і дівчинка безстрашно попрямувала в замок злого чародія. Пішла сама, адже такі були правила.
– Це ви Чорногор? – голосно, не злякавшись, запитала Ганнуся, побачивши бридкого старого, що сидів на високому чорному кріслі у великій залі.
– Знаємо такого, – відповів той хрипким голосом. – Це – я! Що тобі потрібно, зухвале дівчисько?
– Мені потрібен чарівний пензлик Осені! – не вагаючись, напряму, рішуче відрубала Ганнуся.
Рипучий неприємний сміх чаклуна наповнив усю залу. Але дівчинку це навіть не збентежило.
– Віддайте зараз же пензлик! – продовжувала вимагати Ганнуся. – Він не ваш!
Чаклун умить перестав сміятися, і на його відразливому обличчі з’явилося щось схоже на добру усмішку:
– Раз ти така смілива, я віддам тобі пензлик, але за однієї умови: ти маєш відгадати три моїх загадки. Але якщо не відгадаєш – тоді начувайся!
Ганнуся, звісно, зразу ж погодилася. 
– Отже, хто у світі – найстрашніший, найчорніший? – урочисто-піднесено запитав Чорногор.
– Ви, Чорногоре! – прозвучала блискавична відповідь дівчинки.
– Що?!  Не може бути! Як ти відгадала?! – спантеличено подивився на неї чаклун. – Другу точно не відгадаєш: у кого прислуга – чорно-біла?
– Звісно ж, у вас, у Чорногора!
– Ти диви, знову вгадала! – ще більше спохмурнів старий. – А хто живе у горах? – майже безнадійно продовжив він.
– Ви, Чорногоре! – радісно вигукнула дівчинка. 
І в ту ж мить чаклун пропав, усе в замку із сіро-чорного перетворилося на різнокольорове, а все навкруги заграло різнобарв’ям.
– Ура! В мене вийшло, – тільки й устигла крикнути Ганнуся і миттю провалилася у якусь світлу безодню.
Прокинулася вона у своїй кімнаті, на своєму ліжку. І зразу ж побігла, як і зазвичай, на кухню, щоб розповісти мамі, який чудернацький сон їй приснився цієї ночі. Але матусі там не було: вона саме зустрічала чоловіка, котрий повернувся із відрядження.
Коли вся щаслива сім’я була вже в домі, тато подарував Іванкові нову машинку, а Ганнусі – паличку, чимось схожу на диригентську, тільки покриту позолотою. Спочатку дівчинка здивувалася такому подарункові, але потім усе зрозуміла, коли в своїй кімнаті прочитала на паличці напис дрібненькими літерами: «Це не сон! Спасибі тобі, Ганнусю... До зустрічі! Твоя Осінь».
З кожним може трапитися таке диво. Головне – вірити!
Анастасія Дем’янчук, учениця 6-А класу ОНЗ «Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів», вихованка шкільної літстудії «Пурпурові вітрила».
Теплий осінній день повільно котився за обрій, доганяючи стомлене сонце. Легенький вітерець ледве ворушив принишклі листочки жовто-багряних дерев, що зачаровували своєю тендітною красою поодиноких перехожих.
Ганнуся, добра душею і весела вдачею дівчинка-шестикласниця, поспішала додому зі школи. Її волосся, золотисте, немов призахідне сонечко, переливалося, граючись з останніми сонячними промінчиками. Якоїсь миті школярка навіть призупинилася, щоб помилуватися довколишньою красою.
Прийшовши додому, радіючи з осіннього дива, Ганнуся невдовзі опинилася в обіймах найближчих людей: мама з молодшим братиком уже чекали на неї.
– Привіт, ненько!
– Привіт, донечко! Як справи у школі? – ласкаво посміхаючись, поцікавилася мама, яка здалася дівчинці чимось схожою на осінь у золотисто-оранжевому платті з біленькими серпанками.
Не встигла Ганнуся відповісти, що все якнайкраще, як братик, немов осінній листочок на вітрі, примчав до неї, мало не збивши з ніг.
– Як довго я тебе чекав! – вигукнув Іванко. – Дивись, яка чудова нова машинка у мене! Бачиш, геть схожа на татову, – захоплено хвалився хлопчик, пригортаючись до сестри.
 


З неопублікованого

«Все життя - один політ»

22/12/2016 / / 0

«Все життя  - один політ»

З нагоди 55-ти річчя від дня народження волинського поета зібралися шанувальники творчості Василя Слапчука на годину поезії в актовій залі гуртожитку Ковельського професійного  ліцею. Слапчук Василь Дмитрович – сучасний вітчизняний поет, драматург, літературний критик.

Надія Дятел.

Семінар для педагогів у Люблинці

16/12/2016 / / 0

Семінар для педагогів у Люблинці

Нещодавно на базі ДНЗ смт Люблинець відбувся семінар для педагогів дошкільних навчальних закладів «Національно-патріотичне виховання в дошкільному закладі на традиціях українського народу». Його метою було ознайомлення та практичний показ слухачам форм та методів  організації патріотичного виховання у дошкільному закладі.

 

 

Знайшов зброю – повідом поліцію

16/12/2016 / / 0

Знайшов зброю – повідом поліцію

Звичайно, більшість зброї є зареєстрованою та перебуває у законному користуванні, але багато є й таких, хто якимось чином заволодів вогнепальною зброєю і забув або просто не забажав повідомити про неї відповідні органи.

 

Скажи моїй мамі, що я хочу жити

04/11/2016 / / 0

«Скажи моїй мамі, що я хочу жити!» 

1 листопада ц.р. в кімнаті відпочинку в гуртожитку Ковельського професійного ліцею відбулася бесіда «Скажи моїй мамі, що я хочу жити!». В цей день учні, що проживають в гуртожитку під керівництвом вихователів В. П. Рощук та В. П. Остапука намагались розкрити перед молоддю суть духовного життя людини, розширити їх знання про цінність життя і особливо про життя ще ненародженої дитини...

 Катерина  Яцина.

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

04/11/2016 / / 0

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

Нещодавно  на базі Ковельського професійного ліцею у майстерні перукарів відбувся майстер-клас з основних форм базових жіночих стрижок.

Ірина Кузьмик.