Благодійність

17/09/2020 0

Щорічно 17 вересня в Україні відзначають День рятівника. Це свято об'єднує людей мужніх професій – пожежників, працівників аварійно-рятувальних формувань і служб, які несуть відповідальність за вирішення питань загальнодержавної ваги – забезпечення надійного захисту національного багатства, життя людей від вогню та стихії.
З початку 2020 року пожежно-рятувальні підрозділи Ковельського міськрайонного відділу управління ДСНС України у Волинській області здійснили 912 виїздів. З них – 90 на гасіння пожеж, 4 – на дорожньо-транспортні пригоди, 15 – на аварійно-рятувальні роботи, 53 – для надання допомоги іншим службам міста.
Для запобігання надзвичайних ситуацій працівники ДСНС вживають комплекс профілактичних заходів – зокрема, організовують навчання населення у сільських та селищних радах району,  на підприємствах міста. Постійно проводиться  профілактична робота у навчальних закладах міста і району.
З нагоди професійного свята керівництво Ковельського міськрайоного відділу  УДСНС України у Волинській області щиро вітає колектив відділу, а також ветеранів пожежної охорони.  Бажаємо Вам і Вашим близьким   міцного здоров'я, сімейного благополуччя, твердості духу та успіхів у благородній справі служіння Україні!
НА ЗНІМКУ: особовий склад чергового караулу 4 ДПРЧ Управління ДСНС України у Волинській області на чолі з начальником караулу Сергієм Волосюком.
Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.
Щорічно 17 вересня в Україні відзначають День рятівника. Це свято об'єднує людей мужніх професій – пожежників, працівників аварійно-рятувальних формувань і служб, які несуть відповідальність за вирішення питань загальнодержавної ваги – забезпечення надійного захисту національного багатства, життя людей від вогню та стихії.
З початку 2020 року пожежно-рятувальні підрозділи Ковельського міськрайонного відділу управління ДСНС України у Волинській області здійснили 912 виїздів. З них – 90 на гасіння пожеж, 4 – на дорожньо-транспортні пригоди, 15 – на аварійно-рятувальні роботи, 53 – для надання допомоги іншим службам міста.
 


Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 17 – 23 вересня

Погода в Ковелі 17 – 23 вересня

17/09/2020 0

Погода в Ковелі 
17 – 23 вересня

Погода в Ковелі  17 – 23 вересня

Четвер. Мінлива хмарність, часом дощ, гроза. Температура 180С. Вітер північно-західний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура 90С. Вітер північно-західний помірно сильний. 
П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура 140С. Вітер північно-західний помірно сильний. 
 


Повідомлення в номер

Презентація команди однодумців

Презентація команди однодумців

17/09/2020 0

Презентація команди однодумців

Як повідомляли засоби масової інформації, у Ковелі 14 вересня ц. р. біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулася презентація команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність».
В цьому важливому заході взяв участь і автор цих рядків. Ми мали можливість поспілкуватися із Головою Верховної Ради України восьмого скликання Андрієм Парубієм, членом ради Волинської парторганізації «Європейської Солідарності» Іваном Миркою та претендентом  на посаду Ковельського міського голови  Сергієм Кошаруком.
Присутнім були представлені майбутні кандидати  в депутати. Бути серед них випала честь і мені. Ми будемо боротися за право представляти інтереси в міській раді мешканців Ковельської об’єднаної територіальної громади. Наша мета – зробити все можливе для того, щоб збудувати Україну в Європі, а наш рідний Ковель перетворити у справжнє європейське місто.
Віталій ВЛАСОВ.
НА ЗНІМКУ: учасник презентації команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність»  на майбутніх місцевих виборах Віталій Власов із Сергієм Кошаруком.
Як повідомляли засоби масової інформації, у Ковелі 14 вересня ц. р. біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулася презентація команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність».
В цьому важливому заході взяв участь і автор цих рядків. Ми мали можливість поспілкуватися із Головою Верховної Ради України восьмого скликання Андрієм Парубієм, членом ради Волинської парторганізації «Європейської Солідарності» Іваном Миркою та претендентом  на посаду Ковельського міського голови  Сергієм Кошаруком.
Присутнім були представлені майбутні кандидати  в депутати. Бути серед них випала честь і мені. Ми будемо боротися за право представляти інтереси в міській раді мешканців Ковельської об’єднаної територіальної громади. Наша мета – зробити все можливе для того, щоб збудувати Україну в Європі, а наш рідний Ковель перетворити у справжнє європейське місто.
Віталій ВЛАСОВ.
НА ЗНІМКУ: учасник презентації команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність»  на майбутніх місцевих виборах Віталій Власов із Сергієм Кошаруком.

 


Благодійність

Життєве кредо Геннадія Сарапіна

Життєве кредо Геннадія Сарапіна

17/09/2020 0

Життєве кредо Геннадія Сарапіна

У Ковелі та й на Волині добре відоме ім’я Геннадія Сарапіна, очільника обласного відділення Фонду культури України, активіста громадсько-політичного життя, ініціатора багатьох патріотичних акцій,  дописувача газети «Вісті Ковельщини», інших періодичних видань.
Та й сам пан Геннадій розпочинав свою журналістську «кар’єру» як видавець і редактор одного з перших патріотичних видань, засновником якого були Ковельська міськрайонна організація Народного Руху України. Назва газети була досить символічна і промовиста  – «Доля», а почала вона виходити у 90-их роках минулого століття, коли компартійна цензура була суворою і за розповсюдження подібних видань можна було загриміти, як-то кажуть, «під фанфари».
Але Геннадій Сарапін та його соратники були не з  лякливих і зуміли налагодити друк «Долі» в одній з держав Прибалтики й підпільно транспортувати її на Волинь. Популярністю газета користувалася  великою, бо національний дух наших земляків був тоді на піднесенні.
Не помилимося, коли скажемо: жодний масовий захід на Ковельщині і Волині тоді не обходився без участі пана Геннадія. Пліч-о-пліч з ним  крокували Іван Сидорук, Володимир Осіюк, Марія Хотинська, Андрій Мостиський, Ігор Пащук, Ігор Лучко, Віктор Стрижеус, Юрій Музичук, Богдан Бачук, Алла Полякова та інші побратими. Їм вдавалося підіймати волинян на маніфестації і мітинги, захист пам’яток старовини і охорону довколишнього середовища. 
А ще ювіляр здійснив велику роботу з підтримки місцевих  самобутніх  талантів – художників, поетів, письменників, скульпторів. До цього спонукало його особисте прагнення сприяти розвитку духовності в рідному краї і обов’язки очільника Волинського відділення фонду культури. Він організовував загальноукраїнські пленери живописців у різноманітних мальовничих куточках Полісся, був активним ініціатором створення галереї мистецтв, яка нині діє в культурно-просвітницькому центрі Ковеля.
Наполегливість, ініціативність, принциповість пана Геннадія не завжди подобалася представникам місцевої і обласної влади, які чинили спротив багатьом його починанням. Але це не лякало нашого земляка. Він був переконаний у правильності того, що робить,  а тому сміливо йшов вперед і  добивався свого.
Коли постаратися сформулювати життєве кредо Геннадія Сарапіна, яке випливає навіть з побіжного аналізу його багатогранної діяльності, то суть його можна звести до  слів: «Україна – понад усе!».
Тож з нагоди Вашого ювілею прийміть, шановний наш земляче, найщиріші вітання від Ваших друзів, однодумців, шанувальників організаторського і підприємницького талантів, добрі побажання на майбутнє. Міцного Вам здоров’я і нових успіхів на шляху державотворення!
Михайло КУЗЬМУК.
НА СВІТЛИНАХ: Геннадій САРАПІН, який 21 вересня відзначатиме свій ювілейний день народження.
У Ковелі та й на Волині добре відоме ім’я Геннадія Сарапіна, очільника обласного відділення Фонду культури України, активіста громадсько-політичного життя, ініціатора багатьох патріотичних акцій,  дописувача газети «Вісті Ковельщини», інших періодичних видань.
Та й сам пан Геннадій розпочинав свою журналістську «кар’єру» як видавець і редактор одного з перших патріотичних видань, засновником якого були Ковельська міськрайонна організація Народного Руху України. Назва газети була досить символічна і промовиста  – «Доля», а почала вона виходити у 90-их роках минулого століття, коли компартійна цензура була суворою і за розповсюдження подібних видань можна було загриміти, як-то кажуть, «під фанфари».
Але Геннадій Сарапін та його соратники були не з  лякливих і зуміли налагодити друк «Долі» в одній з держав Прибалтики й підпільно транспортувати її на Волинь. Популярністю газета користувалася  великою, бо національний дух наших земляків був тоді на піднесенні.
 


Повідомлення в номер

На перехрестях життя

На перехрестях життя

17/09/2020 0

На  перехрестях  життя

"Я все стерплю, моя
 жіноча доле,
Лише врятуй мене 
від самоти".
Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить у собі не тільки білі і чорні кольори, а має багато різнокольорових відтінків.
Сьогодні Любов Іларіонівна Матушняк – хвора, прикута до ліжка, не може по хаті пройти, але дякує Богу, що не самотня. Бо не забувають її добрі, чуйні, милосердні люди, несучи своє тепло, та й не тільки, добрі знайомі, сусіди, рідні. Скільки слів вдячності вона посилає їм і просить в Бога, щоб дарував їм здоров'я, бо це – найбільше щастя, а також активне довголіття.
Усе своє життя Любов Іларіонівна свято вірила в Бога, молитва не згасала на її вустах: вона її підтримувала, у важкі дні допомагала вижити.
Всі ми часто згадуємо своє дитинство, те місце, де народилися. Спогад про згорьоване дитинство в Любові Іларіонівни викликає біль. Рідне село Александрію, що в Камінь-Каширському районі, пам'ятає зі слів матері. Народилась там серед лісів  в грізний 1942 рік. Вона не чула вибухів снарядів, її  маленьке серце не здригалось від свисту куль. Пам'ятає інше: як плакала мама, коли не було чого їсти, як хотілось, щоб у неї був добрий, люблячий тато. Це пізніше мама розповість, що й батько ішов фронтовими дорогами, і День Перемоги зустрів, коли в госпіталі заліковував рани війни. Фронтовики повертались зранені, пошарпані війною, додому.
Виглядала і мама свого господаря. Та не судилось. Поїзд не зупинився в рідній Україні, де його чекала сім'я, його господарство, його земля. Дорога воїна проклалась до Сибіру в Краснодарський край. В документах слідства напишуть: "Допомагав УПА". Хоча мама розповідала, що нічого поганого вони не робили – приходили хлопці з лісу, давали їм  харчі, якусь одежину, вони ж сільські, свої були. Проте в селі їх стали називати "бандерівцями", "ворогами", хоч вони просто любили свою землю, свою Україну.
Моя співбесідниця згадує:
– Вперше я зустрілась з батьком там, в далекому сибірському місті Тальшаті, коли закінчила 7 класів. Навіть на роботу мене тато влаштував. Але тільки півроку працювала, добре було і гроші платили. Не змогла, кликала мене додому моя Ковельщина. Так  скучила, що плакала ночами. Проводжаючи, плакав і тато, бо бачились вперше і востаннє. Не довгою була його земна дорога, а вороття додому не було.
"Пройшли роки, а спогад стукає в серце, бо ніби вчора все було. Нічого не забулось. Це сьогодні я – "дитина війни", копійки якісь доплачують на наше напівсирітське, голодне, бідове життя, – крізь сльози говорить Любов Іларіонівна. – Ми, діти повоєнні, знаємо ціну хліба. Нашу сім'ю вважали "куркульською", все забрали до колгоспу. Вціліла тільки швейна машинка, яку довелось заховати. Ото вона й виручала, бо кращої кравчині в селі не було. Але оте переслідування, приниження важкими були, то ж мама переїхала в с. Вербку. Влаштувалась на цегельний завод, я пішла в перший клас. Робота в мами була важкою. Прийде втомлена, руки болять, а картоплю їли без солі. Знайшла мама легшу роботу в Ковелі, пішли жити на квартиру. Скоро я закінчила сім класів і відразу  до мами на роботу в підсобне господарство. Стало легше. Робота горіла в моїх руках, ні втоми, ні болю не відчувала".
Сльози градом летять з очей жінки, бо глянула на свої руки, що нині вони можуть зробити? А робили! Майже 40 років працювала поваром в школі. Була спеціалістом високого класу, майстром 5-го розряду. Ті, кому довелось з нею працювати, дивувались її вмінню робити все швидко, вправно, вміло. Вона дивувала всіх своїм талантом, своїми, тільки їй притаманними, здібностями. А "секрет" був простий – понад усе любила роботу, своїх галасливих відвідувачів. Навіть, коли пішла на пенсію, довго не могла забути дитячого гамору, сміху і тих коротеньких слів: "Дякуємо!". І нині каже: "Не стільки за роботою, як за дітьми сумувала довго".
Десь там, в далекій юності, зустріла  своє кохання.
"Роки вихором пролетіли, і сама не зчулась, як стала дорослою. Злякалась свого кохання. Але серцю не накажеш. Бог послав мені доброго чоловіка – десь в її спогадах промайнули іскорки радості. – Колись з мамою ми будували свою хату на вул.  Довгій (це було таке передмістя Ковеля). Скоріше це була не хата, а тимчасове наше помешкання, яке складалось з маленької кухоньки і такої ж кімнатки".
Вир сімейного життя захопив молодих, дружніх.   Всі разом почали будувати хату. Невдовзі в ній  весело гомоніло трійко діточок: донечка Світлана і синочки Сергійко та Саша. Чому не радіти? Микола – спеціаліст високого класу, кращий зварювальник на заводі  "Сільмаш". Народження дітей, звичайно, створило нові клопоти, але завжди в сім'ї були  дружні, щирі стосунки. Життєві проблеми не остудили їх почуття. Молода дружина встигала всюди – і вдома, і на роботі, вміла берегти сімейне вогнище.
Та біда стояла поряд: помер синок Саша. Чи можна передати материнський біль? Незагоєна   рана назавжди залишилась в згорьованому серці батьків.
Бігли роки. Біль глушила в роботі, в домашніх клопотах, дітях. Старались оточити їх любов'ю, увагою, материнським теплом, батьківськими порадами. Хотіли прихилити їх, аби лиш вони росли щасливими, здоровими.
Не зчулися, як виросли, закінчили школу. Настав час вибирати професію. Сергій пішов по маминій дорозі – став поваром, донька опанувала професію перукаря. Робота була їй до вподоби, тому швидко завоювала авторитет серед жіноцтва міста. Згодом розлетілись їх діти із батьківського гнізда, з батьківським благословенням на щасливу сімейну долю, як у пісні:
Щасливу долю синові 
й дочці
Щодень в сльозах 
у Господа благала…
Раділи батьки, а що в дітей лад, то й їх серця спокійні. Вже й онуки підростати стали, кожному дідусь і бабуся просили у Всевишнього щасливої долі.
"Мої батьки були глибоко віруючими людьми, ніколи не заподіяли шкоди, – враз замислилась Любов Іларіонівна. – Нас до того привчали: "Тільки в молитві знайдете спокій. Тільки велика любов до Бога дасть вам віри у завтрашній день", – часто повторювала наша ненька". То й ми з Миколою завжди ходили до  храму. Так з вірою крокували Божими стежками з своїми діточками".
Та враз щось ніби надірвалось в їхньому житті. Біда не спала, стояла поряд на їхній життєвій дорозі. Вона вплела в їх життя чорні смуги.
"Першим із життя пішов мій Микола, з яким ділила багато щасливих років спільного життя. Горе велике, але втішали діти. А тут в один рік не стало Лариси, невістки. Через місяць пішла у Вічність моя дорога донечка Світланка. Її земна стежина зупинилась, як недоспівана пісня, – із слізьми на очах важко розповідає Любов Іларіонівна. – Світлані було 43 роки. Її смерть забрала у мене серце, і Сонце набрало чорного кольору. Та в народі кажуть: "Біда  біду кличе". Ще рана кровоточила, а тут повідомлення, що помер брат, котрий проживав в Сімферополі. Молодий, 33 роки, а мав звання підполковника. Ще рік не закінчився, як нове горе в онучки Танюшки – онкозахворювання. 14 років, навчалась у четвертій гімназії".
На цьому розповідь Любові Іларіонівни закінчилася. Тремтячими руками вона подала вирізки з  газет і звернення до тодішнього  Президента України В. Януковича. Кажуть, чужої біди не буває. На лікування Тані необхідно було дуже багато грошей. В місті  збирали гроші діти, вчителі, батьки, прості ковельчани. Акція тоді набрала широкого розмаху. Але цього було мало. Любов Іларіонівна знайшла в собі силу і звернулася з листом до Президента. Відповідь надійшла швидко. Таню лікували в Італії. Але пізно…
На похорон дорогої онучки бабуся вже не могла піднятись.
Скільки болю у вицвілих від сліз очах, скільки горя випало на її жіночу долю! "Доля" – таке коротеньке слово, а який гіркий буває його зміст.
Нині Любов Іларіонівна  проживає в хаті сама. Ні, самотньою вона не буває. Її двері відчинені для добрих, чуйних людей. Щодня прибігає онучок Станіслав. Завжди приносить із собою радість, любов і вдячність бабусі. Не забуває син (правда, і сам хворіє, він – ліквідатор-"чорнобилець", інвалід.
Коли Любов Іларіонівна   дізналась про мету мого візиту, зраділа й    щиро розплакалась: "Про мене нічого писати, бо я в житті мала багато горя. Живу  я лише завдяки добрим, чуйним людям.  Про них напишіть і подякуйте від мене, бо життя нині жорстоке, складне, незрозуміле.  Я все життя відвідувала                                                                                    богослужіння в Українській Греко-католицькій церкві блаженного Миколая Чарнецького, нині за станом здоров'я  не можу, але мене ніколи не забуває наш священик о. Михайло. Щиро вдячна родині Гайчуків – Ніні та Олександру за їх доброту і турботу. Теплим сонячним промінчиком є візити до   мене Тетяни Заболотної – надзвичайно чуйної і доброї жінки. Вона приносить не тільки продукти, але й тепле слово розради. Я дякую своїм дорогим сусідам, котрі підтримували мене у важку годину, та й нині не забувають.  Посилаю слова подяки педагогічному колективу сьомої школи за підтримку і допомогу Стасіку. Для  нас, ось таких немічних пенсіонерів, діє соціальна служба. Це дуже добре, бо що б ми без тих сестричок милосердя робили? Спасибі Вам, Діно  Володимирівно, що ви знаходите час відвідати, добре налагодити нам допомогу".
…В спогадах цієї жінки –стільки життєвої мудрості, стільки доброти. Не кожен так проникливо може розказати про своє життя. І жінка, хоч часто й заплакані очі, але теплий погляд, доброта у серці, незважаючи на те, що не стихає біль втрат і досі болить її зранена душа.
Із щемом у серці думаю, скільки на долю цієї жінки випало горя і як добре, що й самотність зігрівають добрі, чуйні люди, які підтримують її. Дай їм, Боже, здоров'я і щастя!
Валентина СІЧКАР.    
"Я все стерплю, моя  жіноча доле,
Лише врятуй мене  від самоти".
Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить у собі не тільки білі і чорні кольори, а має багато різнокольорових відтінків.
Сьогодні Любов Іларіонівна Матушняк – хвора, прикута до ліжка, не може по хаті пройти, але дякує Богу, що не самотня. Бо не забувають її добрі, чуйні, милосердні люди, несучи своє тепло, та й не тільки, добрі знайомі, сусіди, рідні. Скільки слів вдячності вона посилає їм і просить в Бога, щоб дарував їм здоров'я, бо це – найбільше щастя, а також активне довголіття.
Усе своє життя Любов Іларіонівна свято вірила в Бога, молитва не згасала на її вустах: вона її підтримувала, у важкі дні допомагала вижити.
Всі ми часто згадуємо своє дитинство, те місце, де народилися. Спогад про згорьоване дитинство в Любові Іларіонівни викликає біль. Рідне село Александрію, що в Камінь-Каширському районі, пам'ятає зі слів матері.  


З неопублікованого

«Все життя - один політ»

22/12/2016 / / 0

«Все життя  - один політ»

З нагоди 55-ти річчя від дня народження волинського поета зібралися шанувальники творчості Василя Слапчука на годину поезії в актовій залі гуртожитку Ковельського професійного  ліцею. Слапчук Василь Дмитрович – сучасний вітчизняний поет, драматург, літературний критик.

Надія Дятел.

Семінар для педагогів у Люблинці

16/12/2016 / / 0

Семінар для педагогів у Люблинці

Нещодавно на базі ДНЗ смт Люблинець відбувся семінар для педагогів дошкільних навчальних закладів «Національно-патріотичне виховання в дошкільному закладі на традиціях українського народу». Його метою було ознайомлення та практичний показ слухачам форм та методів  організації патріотичного виховання у дошкільному закладі.

 

 

Знайшов зброю – повідом поліцію

16/12/2016 / / 0

Знайшов зброю – повідом поліцію

Звичайно, більшість зброї є зареєстрованою та перебуває у законному користуванні, але багато є й таких, хто якимось чином заволодів вогнепальною зброєю і забув або просто не забажав повідомити про неї відповідні органи.

 

Скажи моїй мамі, що я хочу жити

04/11/2016 / / 0

«Скажи моїй мамі, що я хочу жити!» 

1 листопада ц.р. в кімнаті відпочинку в гуртожитку Ковельського професійного ліцею відбулася бесіда «Скажи моїй мамі, що я хочу жити!». В цей день учні, що проживають в гуртожитку під керівництвом вихователів В. П. Рощук та В. П. Остапука намагались розкрити перед молоддю суть духовного життя людини, розширити їх знання про цінність життя і особливо про життя ще ненародженої дитини...

 Катерина  Яцина.

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

04/11/2016 / / 0

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

Нещодавно  на базі Ковельського професійного ліцею у майстерні перукарів відбувся майстер-клас з основних форм базових жіночих стрижок.

Ірина Кузьмик.