ПРОДАМ гараж по вул. Івана Омелянюка (раніше – вул. Грибоєдова).

Розмір – 3.80х8.40 м.

Тел.: 050-870 11 60.

  •  

ПРОДАМ земельну ділянку.

Площа – 2 га, біля кордону “Ягодин”.

Тел.:  096-181 19 20, 050-839 59 80.

_________________________

Ремонт та чистка котлів, колонок, бойлерів.
Промивка батарей, радіаторів і труб опалення.
Телефони: 068-733-80-62, 050-556-37-33.

Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 10–16 вересня

Погода в Ковелі 10–16 вересня

09/09/2026 0

Четвер. Мінлива хмарність, невеликий дощ.  Температура: 22оС. Вітер західний сильний. 
В ніч на п’ятницю. Ясно.  Температура: 9оС. Вітер  західний слабкий.
П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер західний  помірний.
В ніч на суботу. Хмарно, дощ. Температура: 12оС. Вітер північно-східний слабкий.
Субота. Хмарно, дощ. Температура: 16оС. Вітер північно-східний  помірний.
В ніч на неділю. Мінлива хмарність, туман. Температура: 12оС. Вітер  південний  слабкий.  
Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 18оС. Вітер південний помірний.
В ніч на понеділок. Хмарно, можливий дощ. Температура: 14оС. Вітер південний  слабкий.
Понеділок. Мінлива хмарність, часом  дощ. Температура: 22оС. Вітер  південний  помірний.
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 14оС. Вітер північний слабкий.
Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 23оС. Вітер західний  помірний.
В ніч на середу. Хмарно.  Температура: 15оС. Вітер південний слабкий.
Середа. Мінлива хмарність. Температура: 24оС. Вітер змінний помірний.
Четвер. Мінлива хмарність, невеликий дощ.  Температура: 22оС. Вітер західний сильний. 
В ніч на п’ятницю. Ясно.  Температура: 9оС. Вітер  західний слабкий.
П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер західний  помірний.
В ніч на суботу. Хмарно, дощ. Температура: 12оС. Вітер північно-східний слабкий.
 

Повідомлення в номер

За державу відповідальний кожен з нас

За державу відповідальний кожен з нас

09/09/2026 0

Доброго дня, дорогі друзі!
Нещодавно ми всі відзначили День Незалежності України.  Довго ми йшли до цього дня. Була у нас Українська Народна Республіка, незалежність і суверенність якої було проголошено 22 січня 1918 року. Проіснувала до 1921 року.   
Однак внутрішні суперечності, політичні суперечки, боротьба за владу, прорахунки та зловживання тодішніх  політичних діячів послаблювали її. Українська Народна Республіка зазнала поразки, а значна частина України опинилася під владою більшовиків. У 1922 році ми стали частиною радянського союзу разом з державами, які комуністичний режим зміг підкорити тортурами, убивством, залякуванням і голодом. Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка  (Грузія, Вірменія та Азербайджан ), Білорусія, росія і Україна ввійшли до складу срср 30 грудня 1922 року.
І саме тоді для нас розпочалася російська та комуністична окупація – радянський союз став величезним табором для власного народу.
Але чому Україна опинилася у складі радянського союзу? До 1922 року більшовики уже встановили свою владу на більшій частині України. Українська Народна Республіка зазнала поразки, а на її території була створена радянська Україна, підконтрольна більшовицькій владі. 
Людям обіцяли нове справедливе життя, рівність і владу трудящих. «Земля – селянам, фабрики – робітникам» – такі були гасла більшовицької влади. Далекоглядніші не вірили у ці обіцянки і додавали: «Море — рибам, небо – птахам». 
Насправді відбувалися націоналізація та експропріація приватної власності: у власників забирали торговельні підприємства, майно, фабрики і заводи (так був націоналізований і металургійний завод Джона Юза, навколо якого виросла Юзівка – майбутній Донецьк); банки (навіть моя бабуся поклала у банк 500 золотих рублів під час Першої світової війни – і втратила їх).
Держава дедалі більше перебирала під свій контроль  економіку і життя людей. Наприкінці 20-их років розпочалася колективізація. Приватні господарства, які створювали покоління людей, почали відбирати, а їхніх власників примушували вступати до колгоспів. Люди роками працювали, щоб придбати шматочок землі, розбудувати господарство і мати з чого жити, а тепер усе це потрібно було віддати державі. Вони не хотіли миритися з  таким грабунком і чинили опір. У відповідь влада проводила розкуркулення: відбирала майно, землю, реманент, худобу, а цілі родини за непокору виселяли з домівок  і відправляли на Північ, до Сибіру, за Урал, у Казахстан.
Але і цього радянській владі було замало. Щоб зламати опір українського селянства, примусити його до колгоспної системи та придушити українські національні прагнення, у 1932–1933 роках було влаштовано Голодомор. Під приводом збору податків для індустріалізації у селян відбирали зерно і продовольство. На «чорні дошки» записували цілі села, які заборгували перед державою несплатою непосильних податків. Села оточувала міліція, позбавляючи людей можливості рятуватися деінде. Від голоду вимирали цілі родини і села,   люди  втрачали розум, були зафіксовані випадки канібалізму. 
Але і цього було замало. Коли у людей уже відібрали хліб і продовольство, влада взялася за те останнє, що ще могло залишитися в родинах  – золото і коштовності. По всій Україні діяла мережа магазинів «Торгсін» (від. рос.  «Торговля с иностранцами»), куди голодні люди несли обручки, сережки, хрестики, срібло, сімейні реліквії – усе, що мало якусь цінність, щоб обміняти їх на борошно, крупу чи шматок хліба і врятувати свою сім’ю від смерті. 
Уявіть собі весь цинізм влади: хліб у тебе забрали, а потім тобі його ж і продавали за останню обручку твоєї матері чи бабусі. Лише за 1933 рік голодні люди принесли до «Торгсінів» по всьому радянському союзу близько 45 тонн чистого золота. А крім золота –  цінні картини, історичні реліквії, рідкісні книги й інші коштовності. До речі, у мене від бабусь і дідусів зовсім нічого не збереглося – ні іконок, ні  вишивок, ні сімейних  обручок…
l
Голодомором репресії не закінчилися.  У 1930-х роках радянський терор охопив усі верстви суспільства, а особливо нищівного удару зазнала українська культура: письменників, поетів, режисерів, науковців арештовували, розстрілювали, відправляли до таборів.  Символом знищення української інтеліґенції став харківський будинок «Слово», мешканців якого репресували, а  Сандормох  і Биківня назавжди залишилися назвами місць масових розстрілів і поховань жертв радянського терору.
Сталіну приписують слова: «Нет человека – нет проблем».  Репресії торкнулися цілих народів: радянська влада примусово депортувала сотні тисяч людей, а згодом – кримських татар, чеченців, інгушів, українців, виселяючи їх з рідної землі.
А попереду була ще одна страшна трагедія – Друга світова  війна. У 1939 році радянський союз і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова-Ріббентропа, а вже 1 вересня Німеччина напала на Польщу. 17 вересня зі сходу на територію Польщі ввійшла червона армія. Так почалася нова кривава сторінка в історії України. 
Україна стала одним із головних театрів Другої світової війни. Її територією двічі прокотився фронт, міста і села були зруйновані, мільйони людей загинули на фронтах, під час окупації, Голокосту, масових розстрілів і депортацій. З чотирьох моїх дядьків, що воювали на фронті, живим повернувся один. Один помер від ран у Литві, іншого убили в Польщі, а ще одного в Україні. 
Після війни Україна залишилася спустошеною і зруйнованою. Водночас продовжувалися репресії, арешти й депортації, а в 1946-1947 роках Україна пережила ще один страшний голод. І знову в людей забрали зерно, хоча радянський союз його експортував за кордон. 
Та українці не переставали боротися за право бути собою. У 1960-1980 роках з’явився потужний дисидентський рух: за українську мову, культуру, історичну пам’ять і права людини. У 1976 році виникає Українська Гельсінкська група, члени якої вимагали від влади  дотримуватися тих прав і свобод, під якими він поставив свій підпис у Гельсінкі. Але натомість людей звільняли з роботи, арештовували, ув’язнювали відправляли до таборів та психіатричних лікарень.  Це було повне свавілля і диктатура у всіх її проявах. 
А у 1986 році сталася аварія на Чорнобилі. Радянська влада на чолі з Горбачовим спочатку приховувала масштаби катастрофи, наражаючи мільйони людей на небезпеку. Чорнобиль став для багатьох ще одним доказом того, наскільки мало ця система цінувала людське життя. 
l
І, нарешті,  настав день, до якого Україна йшла десятиліттями, – 24 серпня 1991 року у Верховній Раді був ухвалений Акт   проголошення Незалежності України. Його проєкт  написали Левко Лук’яненко – колишній політв’язень (був засуджений радянською владою навіть до смертної кари), та Леонтій Сандуляк.
Серед депутатів Верховної Ради першого скликання був і волинський журналіст Андрій Бондарчук. Працюючи в республіканській пресі, він писав про зловживання, корупцію та злочини радянської системи,  і через свої гострі публікації не раз наражався на серйозну небезпеку. Важко було боротися проти високого партійного керівництва. Для цього треба   бути сміливим і чесним.
Через багато років Андрій Іванович особисто розповів мені про той день - 24 серпня 1991 року, коли після проголошення Незалежності депутати вийшли з Верховної Ради. На площі їх чекали тисячі людей. Люди раділи, вітали, плакали від щастя, співали Гімн України  та кидали квіти, коли депутати  проходили повз них.
Це був надзвичайний момент. Гадаю, то був єдиний парламент в історії України, а, можливо,  й один із небагатьох у світі, який отримав від свого народу таку велику честь. Мені особливо дорого почути цю історію не з підручника, а від людини, яка сама була там і була учасником народження Незалежної України. 
Андрію Івановичу уже майже 90 років, він пише книги (остання вийшла у квітні цього року), Одну з його книг я мала честь перекласти італійською мовою,  і я щаслива, що доля дала мені можливість познайомитися з такою людиною, як він. 
Але проголосити Незалежність – ще не означає відразу бути незалежними. Після століть життя під чужою владою нам потрібно було навчитися самим відповідати за свою державу, робити свій вибір і захищати його.
Пам’ятаєте біблійну історію про Мойсея, який сорок років водив свій народ пустелею?
Треба було, щоб виросло нове покоління людей, яке вже не знало рабства. Може, і нам потрібен був час, щоб усвідомити: ми вільні й маємо власну державу. Та щоразу, коли українців намагалися позбавити їхнього вибору, вони виходили його захищати. Революція на граніті — 1990, Помаранчева революція у 2004, Революція Гідності 2013-2014 років — це різні покоління українців, які знову і знову говорили: «Ми самі вирішуємо, якою буде наша країна».
І саме тоді росія знову спробувала забрати в України право на власний шлях.
У лютому 2014 року росія окупувала Крим і розпочала  війну на Донбасі. А 24 лютого 2022 року почала повномасштабне вторгнення. І знову українцям довелося доводити своє право бути незалежним народом уже не словами і документами, а кров’ю, захищаючи свої міста, свої родини, свою землю і свою державу. 
l
Але сьогодні нам треба боротися не тільки з ворогом, який прийшов ззовні. Незалежність  — це ще і відповідальність за те, якою є наша держава всередині. Нам треба викорінювати корупцію і злодійство, позбуватися залишків русифікації та московського імперського впливу, не дозволяти нікому, незалежно від прізвища чи посади – ставити себе вище Закону, вище Конституції України. Незалежність має бути не тільки політичною, а й духовною. 
Як можемо ми остаточно звільнитися від імперії, якщо продовжуємо молитися мовою цієї імперії, молитися і шанувати  імператорів Петра І і Катерину ІІ,яка зруйнувала державу українських запорозьких козаків – Запорозьку Січ? І проголошувати анафему Іванові Мазепі, який намагався звільнити  Україну від панування Петра І і який був одним з найбільших меценатів української культури: за його кошти були збудовані й відреставровані десятки церков та підтримувалися важливі освітні осередки, зокрема Києво-Могилянська академія. Як ми можемо почуватися вільними і водночас наслідувати імперські традиції, які століттями виправдовували підкорення України? І не лише України. 
Але відповідальність лежить не тільки на тих, хто дає обіцянки і вміє гарно говорити. Вона лежить і на нас. Ми іноді надто легко дозволяємо себе обманювати, бо хочемо вірити красивим словам. Ми маємо демократію, але ще не навчилися нею відповідально користуватися.  Коли політик говорить: «Я дам вам усе»,   треба не аплодувати, а запитати: “Звідки? За які кошти? Хто за це заплатить?”.
Нам обіцяли, наприклад, зарплати вчителям у чотири тисячі євро  чи доларів. Так можна було пообіцяти і п’ять, і десять тисяч. Питання не у тому, наскільки гарно звучить обіцянка, а питання у тому, чи вона реальна. Демократія – це не тільки право обирати. Це ще й обов’язок думати.
Минуло 35 років від проголошення Дня Незалежності, і ми повинні рости, бо ми, як держава  ще дуже молоді. Часто ми бачимо те, що хочемо бачити, і заплющуємо очі на корупцію, розкрадання, зловживання, свавілля, обман і безсоромну брехню. Ми бавимося в демократію, не усвідомлюючи до кінця  її справжньої цінності. Демократія не може існувати там, де громадянин мовчить і чекає, що хтось інший наведе лад. Держава  –  це не тільки президент, уряд чи парламент. Держава –  це також кожен із нас. І якщо ми хочемо жити в дорослій, відповідальній державі, мусимо самі ставати дорослими й відповідальними громадянами, а не чекати, що нам черговий «обіцяльник» побудує нашу країну мрій.
Нас чекають великі випробування: політичні, економічні, демографічні. Ця проклята війна принесла стільки сліз і горя, смерті невинних людей, фізичні й духовні   каліцтва! Прикриваючись війною, порушують закони мобілізації – це вже перетворилося у людоловство, процвітає страшна корупція…
l
Я хочу звернутися до тих, хто сьогодні, прикриваючись війною, наживається на власній державі. Люди, що ви робите? Невже ми за таку Україну платимо цю страшну ціну? Бог не скасовував людських законів. І совість ніхто не скасовував. Ми всі живемо під одним небом, можемо їсти однією ложкою, можемо спати на одній чи на  двох подушках, і ніхто нічого не  забере з собою. Не можна все життя лише гребти під себе – треба просто залишатися людьми.
Так хочеться, щоб на українській землі не було більше біди, щоб наш синьо-жовтий стяг, за який загинули і гинуть  люди, майорів у кожному населеному пункті і щоб ніхто більше не стріляв по ньому, щоб не убивали людей за слова «Слава Україні!», і щоб завжди у відповідь було чути «Героям Слава!».
З повагою і найщирішими побажаннями з Італії – Юлія ЄВТУШИК.
Доброго дня, дорогі друзі!
Нещодавно ми всі відзначили День Незалежності України.  Довго ми йшли до цього дня. Була у нас Українська Народна Республіка, незалежність і суверенність якої було проголошено 22 січня 1918 року. Проіснувала до 1921 року.   
Однак внутрішні суперечності, політичні суперечки, боротьба за владу, прорахунки та зловживання тодішніх  політичних діячів послаблювали її.  

Повідомлення в номер

Переселенка з Донеччини знайшла свій новий дім на Волині

Переселенка з Донеччини знайшла свій новий дім на Волині

09/09/2026 0

Але її серце досі б’ється в ритмі рідного Петрівського

Марина Бессараб повторила тяжкий шлях тисяч жінок, у яких війна відібрала дім, спокій, зруйнувала щасливе мирне життя, наповнила душу страхом, тривогою перед невідомістю, болем розлуки, простеливши дорогу на чужину. Тоді вона ще не знала, що цей невідомий край розкриє їй свої обійми, втішить, витре сльози, допоможе подолати розпач і відродить надії на майбутнє. 
Двічі втікала 
від війни
Їй двічі довелося втікати від війни. У 2014-му вона залишила Донецьк, коли владу там захопили проросійські сили і місто дихало небезпекою та ворожістю до всіх, хто підтримував українську владу. Марина була серед них. Їй було страшно і за себе, і за півторарічну донечку, тому вирішила повернутися до батьків – у рідне село Петрівське, яке не увійшло до так званої ДНР. 
Воно знаходиться за десять кілометрів від Вугледара – молодого шахтарського містечка, де до великої війни роботу міг знайти кожен охочий. Сюди привозили на продаж продукцію із власної господарки і батьки Марини. Вони тримали шість корів, у домашній фермі мали доїльні апарати, обладнали холодильник, щоб зберігати молоко, сир, сметану. 
– Роботи у селі не було, – розповідає Марина. – Тож я взялася за випікання тортів.  Продавала їх на базарі у Вугледарі.  Маю навіть свій фірмовий рецепт  «Медовика». 
За її словами, після утворення Вугледарської громади, до якої увійшло Петрівське, село активно розвивалося. Тут були школа, лікарська амбулаторія, парк з атракціонами, Будинок культури, де вона влаштувалася на роботу після повернення з Донецька, і таки вийшла на сцену в складі тріо. Батьки купили їй хату. Здавалося, ніщо не віщувало біди.
Зі Сходу 
на Захід
З початком повномасштабного вторгнення родина переховувалася у підвалі, але довго так тривати не могло. Із Петрівського Марина із донькою виїхала останнім евакуаційним автобусом. Батьки із 85-літнім дідусем залишилися. Молода жінка навіть уявити тоді не могла, що між ними проляже мовчазна невідомість довжиною у два роки – саме стільки вона не мала жодних звісток про рідних.
Новий дім Марина Бессараб знайшла у Старій Вижівці на Волині. У перші місяці було нелегко, бо душа її залишилася там, на Донеччині. Згодом мама доньчиної однокласниці покликала у Старовижівський краєзнавчий музей плести маскувальні сітки. Це стало першим кроком до адаптації у нових обставинах. 
Коли у 2023-ому році начальниця Вугледарського міського відділу культури і туризму Валентина Чумакова запропонувала їй спершу посаду художнього керівника, а згодом директора Петрівського Будинку культури, жінка вирішила об’єднати сільську громаду, вихідців із якої розпорошила війна на тільки в Україні, а й за кордоном. 
Цифровий блокпост рідного села
Поки рідне село переживає окупацію, вона перетворила фейсбук-сторінку на цифрове серце, яке збирає тут земляків, бо громада – це не точка на карті, а люди, які всупереч обставинам тримають зв’язок одне з одним. 
– На початках вони відгукувалися неохоче, не розуміли, для чого це потрібно, – розповідає Марина. – Але тепер довкола мене багато небайдужих людей, для яких сторінка у соцмережі стала містком єдності, місцем зустрічі, цифровим блокпостом рідного села. Вони долучаються до флешмобів, патріотичних марафонів та акцій, надсилають знімки і відео з різних куточків України та світу. Це надихає і доводить, що навіть на відстані ми можемо бути єдиною громадою.
Творчі ідеї ініціативної жінки знайшли продовження у спільній із Старовижівським краєзнавчим музеєм участі у творчому проєкті «Україна: внутрішня гравітація». Після того, як підписали Меморандум про співпрацю, акцент змістила на живу роботу: разом проводять творчі майстер-класи, благодійні ярмарки, лотереї – усе задля підтримки українських захисників. 
Особлива увага роботі з дітьми: як переселенців, так і місцевої дітвори. Бо тільки так, вважає Марина, вони навчаються підтримувати одне одного, берегти народні традиції і віру у майбутнє. Спільно із директоркою музею Наталією Ковальчук її старання відзначено Дипломом І ступеня у номінації «Освітня діяльність у музеях».
– Попри те, що Петрівський СБК нині знаходиться на тимчасово окупованій території, українська культура продовжує жити, діяти та об’єднувати людей. Саме тому спільні заходи музею та закладу культури стали формою тихого, але сильного спротиву забуттю, спробам ворога роз’єднати українців та знищити нашу ідентичність, – переконана Марина Бессараб.
«Мрію повернутись 
у рідне село»
Тут, на Волині, вона здійснює свою мрію – здобуває спеціальність хормейстера у Бахмутському музичному коледжі ім. І. Карабиця, який відновив роботу в Кам’янець-Подільському на Хмельниччині. Як член Старовижівської ради внутрішньо переміщених осіб бере участь у тренінгах і нарадах.
Зокрема, до її авторитетної думки прислухалися учасники Західноукраїнського міжрегіонального форуму рад ВПО, на якому ділилася досвідом (як у Старій Вижівці рада внутрішнього переміщених осіб впливає на рішення органів самоврядування). Нещодавно про розв’язок спектру проблем внутрішніх біженців почула на засіданні Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Ковельській районній державній адміністрації.
Наодинці з поліською природою, яка надихає на творчість, народжуються її чуттєві вірші: 
Так хочеться літа із
        запахом миру,
Без звуків сирен і
  тривожного сну,
Щоб знов не відчути
      холодну зневіру,
Бо в нас уже вкрали
          спокійну весну.
Подумки ця творча активна жінка часто повертається у рідне Петрівське.
– Я пам’ятаю своє рідне село, земляків, кожну вуличку мого дитинство, – зворушено говорить Марина. – Саме тому продовжую організовувати заходи, які об’єднують Донеччину і Волинь. 
Вірю: настане день, коли Петрівське звільниться з-під окупації і знову житиме під мирним українським небом, а його жителі повернуться до своїх домівок. Мрію одного дня знову пройти знайомими стежками і сказати рідним: “Ось я і вдома!”.
Валентина БЛІНОВА.
смт Стара Вижівка.
Марина Бессараб повторила тяжкий шлях тисяч жінок, у яких війна відібрала дім, спокій, зруйнувала щасливе мирне життя, наповнила душу страхом, тривогою перед невідомістю, болем розлуки, простеливши дорогу на чужину. Тоді вона ще не знала, що цей невідомий край розкриє їй свої обійми, втішить, витре сльози, допоможе подолати розпач і відродить надії на майбутнє. 
Двічі втікала  від війни
Їй двічі довелося втікати від війни. У 2014-му вона залишила Донецьк, коли владу там захопили проросійські сили і місто дихало небезпекою та ворожістю до всіх, хто підтримував українську владу. Марина була серед них. Їй було страшно і за себе, і за півторарічну донечку, тому вирішила повернутися до батьків – у рідне село Петрівське, яке не увійшло до так званої ДНР. 
Воно знаходиться за десять кілометрів від Вугледара – молодого шахтарського містечка, де до великої війни роботу міг знайти кожен охочий. Сюди привозили на продаж продукцію із власної господарки і батьки Марини. Вони тримали шість корів, у домашній фермі мали доїльні апарати, обладнали холодильник, щоб зберігати молоко, сир, сметану. 
 

Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 3 – 9 вересня

Погода в Ковелі 3 – 9 вересня

03/09/2026 0

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер західний помірний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 14°С. Вітер західний слабкий.
П’ятниця. Хмарно, дощ. Температура: 19°С. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на суботу. Хмарно, дощ. Температура: 17°С. Вітер західний помірний.
Субота. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 21°С. Вітер західний сильний.
В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: 13°С. Вітер західний помірний.
Неділя. Мінлива хмарність, часом дощ.  Температура: 19°С. Вітер західний сильний.
В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 11°С. Вітер західний сильний.
Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 23°С. Вітер західний сильний. 
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 16°С. Вітер західний слабкий.
Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер південний помірно сильний.
В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 13°С. Вітер південний помірний. 
Середа. Хмарно. Температура: 22°С. Вітер південний помірно сильний.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер західний помірний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 14°С. Вітер західний слабкий.
П’ятниця. Хмарно, дощ. Температура: 19°С. Вітер західний помірно сильний.
 

Повідомлення в номер

В добру путь, новий навчальний !

В добру путь, новий навчальний !

03/09/2026 0

Одним з найпрестижніших навчальних закладів на Волині є Відокремлений структурний підрозділ “Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ”, колектив якого очолює Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, кандидат технічних наук Тетяна Селівончик. Тут працюють талановиті, знаючі, і досвідчені педагоги, які дають міцні знання своїм вихованцям. 
Цьогоріч в коледжі успішно пройшла вступна кампанія. За кількістю поданих заяв заклад зайняв четверте місце серед двадцяти коледжів Волині. Студентську сім’ю поповнили понад чотириста юнаків та дівчат, а всього в новому навчальному році знання здобувають більше 1200 студентів. Серед них – першокурсники, яких ви бачите на світлині: Анна Літвинович, Неля Панасюк, Максим Гончаренко, Юрій Зінчук, Максим Климчук, Кирил Прядун, Анатолій Кобенко, Віталій Цимерман. 
Дай, Боже, щоб їх студентське життя було успішним, а новий навчальний рік, який щойно розпочався, озброїв міцними знаннями, котрі надзвичайно потрібні молодим будівничим Української Держави, яку нині зі зброєю в руках захищають воїни ЗСУ і завдяки яким у школах, навчальних закладах, вишах першого вересня прозвучав перший дзвоник. 
Фото Аліни Романюк.
Одним з найпрестижніших навчальних закладів на Волині є Відокремлений структурний підрозділ “Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ”, колектив якого очолює Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, кандидат технічних наук Тетяна Селівончик. Тут працюють талановиті, знаючі, і досвідчені педагоги, які дають міцні знання своїм вихованцям. 
Цьогоріч в коледжі успішно пройшла вступна кампанія. За кількістю поданих заяв заклад зайняв четверте місце серед двадцяти коледжів Волині.  

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").