ПРОДАМ гараж по вул. Івана Омелянюка (раніше – вул. Грибоєдова).

Розмір – 3.80х8.40 м.

Тел.: 050-870 11 60.

  •  

ПРОДАМ земельну ділянку.

Площа – 2 га, біля кордону “Ягодин”.

Тел.:  096-181 19 20, 050-839 59 80.

_________________________

Ремонт та чистка котлів, колонок, бойлерів.
Промивка батарей, радіаторів і труб опалення.
Телефони: 068-733-80-62, 050-556-37-33.

Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 3 – 9 вересня

Погода в Ковелі 3 – 9 вересня

03/09/2026 0

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер західний помірний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 14°С. Вітер західний слабкий.
П’ятниця. Хмарно, дощ. Температура: 19°С. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на суботу. Хмарно, дощ. Температура: 17°С. Вітер західний помірний.
Субота. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 21°С. Вітер західний сильний.
В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: 13°С. Вітер західний помірний.
Неділя. Мінлива хмарність, часом дощ.  Температура: 19°С. Вітер західний сильний.
В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 11°С. Вітер західний сильний.
Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 23°С. Вітер західний сильний. 
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 16°С. Вітер західний слабкий.
Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер південний помірно сильний.
В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 13°С. Вітер південний помірний. 
Середа. Хмарно. Температура: 22°С. Вітер південний помірно сильний.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 22°С. Вітер західний помірний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 14°С. Вітер західний слабкий.
П’ятниця. Хмарно, дощ. Температура: 19°С. Вітер західний помірно сильний.
 

Повідомлення в номер

В добру путь, новий навчальний !

В добру путь, новий навчальний !

03/09/2026 0

Одним з найпрестижніших навчальних закладів на Волині є Відокремлений структурний підрозділ “Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ”, колектив якого очолює Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, кандидат технічних наук Тетяна Селівончик. Тут працюють талановиті, знаючі, і досвідчені педагоги, які дають міцні знання своїм вихованцям. 
Цьогоріч в коледжі успішно пройшла вступна кампанія. За кількістю поданих заяв заклад зайняв четверте місце серед двадцяти коледжів Волині. Студентську сім’ю поповнили понад чотириста юнаків та дівчат, а всього в новому навчальному році знання здобувають більше 1200 студентів. Серед них – першокурсники, яких ви бачите на світлині: Анна Літвинович, Неля Панасюк, Максим Гончаренко, Юрій Зінчук, Максим Климчук, Кирил Прядун, Анатолій Кобенко, Віталій Цимерман. 
Дай, Боже, щоб їх студентське життя було успішним, а новий навчальний рік, який щойно розпочався, озброїв міцними знаннями, котрі надзвичайно потрібні молодим будівничим Української Держави, яку нині зі зброєю в руках захищають воїни ЗСУ і завдяки яким у школах, навчальних закладах, вишах першого вересня прозвучав перший дзвоник. 
Фото Аліни Романюк.
Одним з найпрестижніших навчальних закладів на Волині є Відокремлений структурний підрозділ “Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ”, колектив якого очолює Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, кандидат технічних наук Тетяна Селівончик. Тут працюють талановиті, знаючі, і досвідчені педагоги, які дають міцні знання своїм вихованцям. 
Цьогоріч в коледжі успішно пройшла вступна кампанія. За кількістю поданих заяв заклад зайняв четверте місце серед двадцяти коледжів Волині.  

Повідомлення в номер

Чи буває їм соромно

Чи буває їм соромно

03/09/2026 0

Чи буває їм соромно?
Слухаючи і читаючи про розгул корупції в Україні, іноді думаєш: коли вже «наїдяться» хабарники і злодії, яких щораз більше?
У час, коли Захисники і Захисниці держави стікають кров’ю на фронті, а волонтерська спільнота збирає пожертви для військових, товстопузі мародери ніби перед кінцем світу гребуть під себе мільйони і мільярди.  Вони, як-то кажуть, не бояться ні Бога, ні чорта, очевидно вважаючи, що житимуть вічно. 
Майже щодня довідуємося про підозри у корупції високопоставленим чиновникам. Мудрі, міндічі та іже  з ними підло знущаються з українців, відверто насміхаються над Законом, бо знають: за будь-яких обставин у них є шанс бути виправданими, втекти за кордон або отримати досить легке покарання.
Багатьом людям їх поведінка незрозуміла, а то й огидна. Наживатися на війні, багатіти на гуманітарній допомозі з-за кордону, спекулювати на довірі співгромадян – що може бути страшнішого? 
Але їм не страшно, бо знають: у кого гроші, у того й влада. Гроші в них, а в народу – страх. За себе, рідних, який мобілізували (часто насильно), за майбутнє дітей, онуків, правнуків. І найгірше, що в багатьох випадках відчувають поблажливість, а то й підтримку з боку влади, правоохоронних органів. Причини на те різні, але зрозуміло одне: суспільство поділене на два табори. Одні віддають життя за рідну землю, другі наживаються на людській біді. 
Чи буває соромно корупціонерам? Ні. Послухайте чи почитайте їх виправдовування під час судових засідань, про які повідомляють ЗМІ, і ви  у цьому переконаєтесь. Вони свідомо коять злочини, діючи за правилом: крадуть усі, отож і мені можна. Нам, «обраним», все дозволено і буде прощено. 
Та в народі кажуть: до пори жбан воду носить. Прийде розплата і до вас, бандити і мародери. Не до всіх і не одразу, але прийде неодмінно.
Доки не пізно,  покайтеся. Бо тільки каяття зможе полегшити вашу долю. Встигніть це зробити до покарання і розплати за свої гріхи.
Слухаючи і читаючи про розгул корупції в Україні, іноді думаєш: коли вже «наїдяться» хабарники і злодії, яких щораз більше?
У час, коли Захисники і Захисниці держави стікають кров’ю на фронті, а волонтерська спільнота збирає пожертви для військових, товстопузі мародери ніби перед кінцем світу гребуть під себе мільйони і мільярди.   

Повідомлення в номер

Чому плакав старший брат...

Чому плакав старший брат...

03/09/2026 0

Нещодавно в Саудівський Аравії відбувся незвичний суд. «Двоє братів сперечалися не за спадок. Не за будинок. Не за землю. Не за гроші. Не за коштовності. Вони сперечалися за право доглядати свою стареньку і немічну матір...». 
У світі, де часто судяться через майно, ця справа зовсім інша. Тут ніхто не хотів забрати більше. Навпаки — кожен хотів віддати більше. «Старший брат підвівся першим. Його голос тремтів, але в кожному слові була любов, яку неможливо приховати. Він сказав: «Я прожив усе життя поруч із нею. Я доглядав її, поки мав сили. І хочу бути біля неї до останнього її подиху».
У залі стало тихо. Потім заговорив молодший брат. Він не заперечував любов старшого. Не применшував його заслуг. Але теж не міг відступити. «Мій брат утомився, — сказав він. — Він зробив дуже багато. Але я теж її син. Я теж люблю її. Тепер моя черга бути поруч, захищати її, допомагати щодня...». 
Суддя слухав мовчки. Перед ним стояли не вороги. Перед ним стояли два сини, які не ділили матір, а намагалися довести, що кожен із них готовий нести за неї відповідальність. Ніхто не хотів поступатися. 
І тоді суддя звернувся до їхньої матері. Вона була слабка тілом, але ясна розумом. Її попросили обрати, з ким вона хоче залишитися. Чекаючи її відповідь, всі у залі затамували подих. Вона сказала: «Як я можу вибрати між двома своїми очима?». 
У цих словах було все. І материнська любов, і біль неможливого вибору. І правда про те, що для матері кожна дитина — частина її серця. Зрештою суд ухвалив рішення: юридичну опіку над матір’ю передати молодшому синові. І тоді старший брат заплакав. Не від злості. Не від образи. Не тому, що програв. А тому, що більше не зможе щодня прокидатися з думкою, що саме він першим подасть їй воду, поправить ковдру, запитає, чи нічого не болить, чи просто посидить поруч у тиші. 
Він плакав, бо любов іноді болить навіть тоді, коли все зроблено правильно. Ця історія вражає не гучними словами, а своєю простотою. Бо сьогодні ми часто чуємо інші історії. Про стареньких батьків, яких забувають, про матерів, які чекають дзвінка тижнями. Про батьків, які виростили дітей, а потім залишилися самі. Про людей, чиї руки колись тримали нас, а тепер нікому потримати їх. Батьки не вічні. Колись вони були нашою опорою. Колись вони не спали через нас ночами. Колись вони годували, лікували, чекали, прощали, захищали. Колись їхні руки були сильними, щоб тримати нас. 
Розповідь взята з газети «Вісник малозабезпечених» (№7, 2026). Подаємо її в скороченому вигляді. 
l
Навіть важко уявити, щоб подібний суд відбувся в Україні. У нас, коли батько чи мати стали немічними, сини (та й дочки не святі!) стараються чим скоріше спихнути у дім для перестарілих (стардом). Пригадую сумну історію радянських часів, про яку довелося писати у районці. Якогось дня працівники Руденського психоневрологічного санаторію побачили вранці під ворітьми жінку, закутану в одіяло. Сидячи, вона дрімала... Виявилося, підкинув ввечері син, який мешкав у Ковельському районі. Разом з матусею привіз її постільні речі... Коли невдовзі мати покинула цей світ, то він телеграфував адміністрації закладу: «Ховайте без мене, я оплачу...». 
А ось свіжий приклад. Мешканка села Куснища Надія Г., коли літа на зиму повернули, вирішила продати хату й переїхати в Кіровоград (тепер Кропивницький). Там жили дві дочки, й молодша дуже запрошувала: приїжджай, мамо. Житимеш у нас, досить гнути спину на городі... Послухалась. А невдовзі повернулася назад. Новий власник її хати навіть на поріг не пустив, щоб  переночувати. Доживала віку в церковній хатинці. 
Що ж сталося? Поки були гроші в мами, всім було добре, і зять був хороший. Як скінчилися — виставив тещу за поріг. А друга доня теж не розкрила обіймів: «У нас нема місця»... Кому ж потрібна мати без грошей? Обливаючись слізьми, вона змушена була повертатися до рідного села, де провела найкращі літа свого життя.
У перші місяці роботи в редакції місцевої районки мені доручили перевірити одну скаргу, що надійшла до газети. Писали сусіди з вулиці Володимирської Любомля. Коли зайшов в дім, то від побаченого втратив дар мови. У тісному закапелку біля печі, на соломі лежала сивоволоса жінка, прикрита лантухом. Побачивши, що в хаті чужий, голосно спитала мене: «А ви хлібчика мені принесли?». Коли її син метнувся до кімнати за документами на хату, вона продовжила: «Вони мені їсти не дають, щоб я скоріше вмерла...». Вони — це син і невістка. У цій хаті кривдили немічну матір. 
Рідна домівка, рідне гніздо — так у народі називають батьківську хату як особливе місце для дитини. «Важко виразити словами... — писав видатний педагог Костянтин Ушинський, — те особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки з цією родиною, з якої ми вийшли». Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країв, адже, прийшовши до неї, неодмінно п’єш найцілющу воду — живу воду з рідної криниці, щоб набратися сил і снаги.
За народним моральним кодексом (і за Сімейним, стаття 202), повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної та фізичної допомоги і піклуватися про них. Народна педагогіка засуджує тих дітей, які цураються своїх батьків, що постаріли, забувають синівський чи дочірній обов’язок перед ними. У пісні «У неділю рано-пораненько» висміюється син, який, маючи дві хати, не хоче дати рідній матусі притулок на старості. Знайшла прихисток у дочки. Та коли у невдячного сина сталася біда, прибіг за допомогою до матері. 
Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: «Як батька-матір покинеш, то й сам загинеш», «Шануй батька й неньку — буде тобі скрізь гладенько». Народна мудрість вчить шанувати їх і не забувати ніколи: «Шти отця-матір, будеш довголітен на землі», «Батькова та матчина молитва з моря викидає, а прокльони в калюжі топлять»...
На жаль, приклади із життя показують, що в окремих сім’ях буває по-іншому. Коли дорослі діти кривдять батька-матір, демонструють синівську невдячність. І таких виродків сумління не гризе. 
Олександр ХОМЕНЧУК.
Нещодавно в Саудівський Аравії відбувся незвичний суд. «Двоє братів сперечалися не за спадок. Не за будинок. Не за землю. Не за гроші. Не за коштовності. Вони сперечалися за право доглядати свою стареньку і немічну матір...». 
У світі, де часто судяться через майно, ця справа зовсім інша. Тут ніхто не хотів забрати більше. Навпаки — кожен хотів віддати більше. «Старший брат підвівся першим. Його голос тремтів, але в кожному слові була любов, яку неможливо приховати. Він сказав: «Я прожив усе життя поруч із нею. Я доглядав її, поки мав сили. І хочу бути біля неї до останнього її подиху».
 

Повідомлення в номер

Дорога до світла

Дорога до світла

03/09/2026 0

Світлана  ще зовсім юною навчилась бути дорослою, вірніше, так змусили діяти її обставини.  В матері із вітчимом було своє – зовсім інше  життя із власними інтересами. В сім’ї виховувалось ще троє дітей.  
Та й, відверто кажучи, ненька і сама не надто переймалась і цікавилась своєю найстаршою донькою.  Мовляв, та вже не маленька, тож нехай сама опікується своїм подальшим майбутнім, не створюючи зайвих проблем для рідних.
І сама добре розуміючи, що в маленькому селі (неподалік райцентру) їй нічого доброго не бачити, дівчина після закінчення дев’ятого класу поїхала в місто. Та, як згодом переконалась, воно не надто прихильно прийняло чергову гостю в свої обійми.  
Там не було ні знайомих, ні друзів. А так не вистачало доброго слова і просто товариського плеча. Про батьківську  підтримку годі й говорити,  бо юнка навіть не знала, що це таке. Але повертатись назад  Світлана вперто не хотіла.  «Якщо так вирішила, повинна йти до кінця», – в хвилини розпачу і відчаю твердила не раз собі вона.
Працювала продавцем квітів, інколи підробляла зайву копійку (хоча грошей катастрофічно не вистачало на найбільш необхідне) на ринку. Заодно отримала середню освіту у вечірній школі. Життя потрохи, як кажуть, почало входити в своє русло лише тоді, коли на горизонті сталися хороші переміни в особистому житті. 
Ігор був турботливим і порядним хлопцем, якого Світлана по праву вважала для себе справжнім подарунком долі. Навіть різниця у віці (обранець був на 10 років старшим) анітрохи не заважала двом щиро закоханим бути разом, ділити навпіл і радісні моменти, і печалі.
Їх романтичні прогулянки, квіти,  часті сюрпризи, якими балували  молоду красиву дівчину, стали тим найкращим, що було в її практично сірому й не надто щасливому житті. 
Серйозний кавалер не приховував своїх намірів про те, що дуже хотів би, аби красуня, яка родом з країв Мавки і Лукаша, невдовзі стала його законною дружиною.  Не зволікаючи, Ігор познайомив свою другу половинку з своїми  батьками. 
Ті теж схвально відреагували на вибір сина.  Дівчину прийняли в родину, наче рідну доньку. Адже добре бачили, що та обділена материнською любов’ю й батьківським теплом. 
l
Все, здається,   в пари було якнайкраще. Але доля внесла свої корективи в життя.  Одного разу, посварившись з Ігорем через звичайні побутові дрібниці, Світлана вирішила з подругою піти на каву. Саме той злощасний літній вечір кардинально перевернув їх долі, так би мовити, з ніг на голову.
Новий залицяльник, що сидів за столиком навпроти,  не зводив погляду з незнайомки, яка нервово щось обговорювала із своєю співрозмовницею, розмахувала руками й час від часу  трохи підвищувала голос.  З виразу її обличчя було зрозуміло, що дівчина  чимось засмучена. 
І от Володимир (що відпочивав в розважальному закладі з колегою по роботі)  нарешті наважився підійти до дівчат. «Хто посмів образити таку красуню? Невже її молодий чоловік?» – звернувся до тої, яка запала йому в душу.
«В мене хлопця немає. І, до того ж, вам здалось, що я засмучена», – без жодних вагань і докору сумління відповіла Світлана.
З того дня вони не розлучались. Спочатку, правду кажучи,  дівчина хотіла «пограти» на нервах в колишнього хлопця, хотіла, аби той приревнував. Але не зрозуміла, коли перейшла ту заборонену межу, бо й сама закохалась.  Тепер її стосунки з Ігорем, що були вже в минулому, видавались лише звичайним захопленням чи симпатією.
А про роман із Володимиром можна було писати книгу. Від нового почуття любові їй перехоплювало подих, здається, за спиною виростали крила. Вона відчувала себе щасливою сповна.
На її 20-річчя вони поїхали на відпочинок до моря. Саме там коханий  освідчився. Емоції аж зашкалювали, серце виривалось з грудей, а очі світились безмежною радістю. 
Повернувшись до міста, «новоспечені» молодята стали жити разом. Невдовзі дівчина дізналась ще одну приємну новину – вона незабаром стане мамою. Володимир теж був на «сьомому небі» від щастя. 
Про що ще мріяти?  В Світлани було все. Забезпечений чоловік, власне житло, дорогі подарунки. Вона  навіть  мала змогу і своїм рідним допомагати матеріально. Це неабияк тішило її матір, яка стала частенько навідуватись  в гості.
l
Та цей «медовий» місяць тривав недовго. До народження донечки все було добре, а коли з’явилась малеча, чоловіка, ніби підмінили. Став агресивним, грубим, нерідко підвищував голос на дружину без причини. Дитині практично не приділяв уваги. Мовляв: «Ти – жінка, мати, господиня! Це твої справи: доглядати, прати, готувати, прасувати». 
Спочатку на чоловікові непоодинокі  затримки на роботі  жінка не зважала, а коли наважилась сказати вголос те, про що здогадувалась, то отримала удар у відповідь. «Не лізь у свої справи – буде гірше», – так погрожував чоловік-тиран, який раніше був добрим,  ніжним і люблячим.
Як же так? Вона ж обрала того, кому змогла до останньої краплі віддати свою любов, подарувати душу.  Заради кого розтоптала свою гордість і самолюбство, пішла на жертви? Саме його вона ставила на перше місце, залишивши себе на другому…
З кожним днем сімейного життя зрадженій  жінці ставало зрозуміліше, що їх з дитиною проміняли на шумні веселі компанії в нічних закладах, де випивка, нові красиві незнайомки, які не проти побути в ролі коханок. 
Після чергових побоїв Світлана похапцем зібрала речі, дитину і пішла від того, кого раніше просто обожнювала, а тепер ненавиділа усією душею.  Пішла, бо хотіла одного – спокою, а не нових скандалів із черговою брехнею та образами. 
Молода мама «крутилась», як білка в колесі. Адже на руках була маленька Софійка, яку потрібно було годувати, одягати, взувати. Та й квартиру в центрі міста винаймала за немаленькі кошти.  А від батька допомоги не чекали: той став заявляти, що це не його дитина. 
Знайома часто виручала Світлану, брала з собою на поїздки в Польщу. За малечею доглядала то мати, то кума. Одним словом, няньок вистачало. З грошима  виходило – непогано.  На особистому жінка поставила практично жирний  хрест, адже не хотіла найближчим часом знову ранити ще зболене серце.
l
…Омріяне жіноче щастя наздогнало Світлану  через роки. Як виявилось, із Олегом вона була знайома давно, він був за водія в їхніх щотижневих подорожах-заробітках до сусідньої країни.  Він тим паче давно поклав око на симпатичну супутницю, але та чомусь так довго не відповідала йому взаємністю. Як потім побачив  –  боялась обпектись знову.
Її крижане серце розтануло від льоду лише тоді, коли одного разу Олег просто ошелешив своїм зізнанням: «А що ми цього разу привеземо  нашій доні в подарунок?». По щоці Світлани повільно скочувалась сльоза, за вікном машини миготіли знайомі польські видноколи, а на душі, нарешті, стало тепло. 
Згодом їх дружня сім’я  поповнилась ще однією донею. Люблячий чоловік й татусь обожнює своїх маленьких принцес та їх маму, вони стали для чоловіка сенсом усього життя. 
«Я довго йшла до цього світла, яким стало для мене щире і взаємне почуття любові, яке змогла пізнати з найкращим у світі чоловіком. Адже для щастя треба зовсім не так і  багато – лише вміти по-справжньому кохати». 
За свою родину жінка завше дякує Богу. А ще додає: «Мені потрібно було пройти ті випробування, які посилала доля,  аби стати сильнішою духом й мудрішою, аби отримати те, що я маю зараз».
Орися ФІЛІПЧУК.
Світлана  ще зовсім юною навчилась бути дорослою, вірніше, так змусили діяти її обставини.  В матері із вітчимом було своє – зовсім інше  життя із власними інтересами. В сім’ї виховувалось ще троє дітей.  
Та й, відверто кажучи, ненька і сама не надто переймалась і цікавилась своєю найстаршою донькою.  Мовляв, та вже не маленька, тож нехай сама опікується своїм подальшим майбутнім, не створюючи зайвих проблем для рідних.
І сама добре розуміючи, що в маленькому селі (неподалік райцентру) їй нічого доброго не бачити, дівчина після закінчення дев’ятого класу поїхала в місто. Та, як згодом переконалась, воно не надто прихильно прийняло чергову гостю в свої обійми.  
Там не було ні знайомих, ні друзів. А так не вистачало доброго слова і просто товариського плеча. Про батьківську  підтримку годі й говорити,  бо юнка навіть не знала, що це таке. Але повертатись назад  Світлана вперто не хотіла.  «Якщо так вирішила, повинна йти до кінця», – в хвилини розпачу і відчаю твердила не раз собі вона.
Працювала продавцем квітів, інколи підробляла зайву копійку (хоча грошей катастрофічно не вистачало на найбільш необхідне) на ринку. Заодно отримала середню освіту у вечірній школі. Життя потрохи, як кажуть, почало входити в своє русло лише тоді, коли на горизонті сталися хороші переміни в особистому житті. 
 

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").